Через тиждень вони повернулися до Вашингтона. Горді досі заручений, весілля досі призначене на п’ятнадцяте травня. Проте він припинив прийом ліків і поводився імпульсивно. Два дні не виходив зі спальні, спав годинами, потім сидів, спершись підборіддям на коліна, і витріщався в пітьмі на стіни. Зола місця собі не знаходила, не знаючи що його робити. Потім він пропав на три дні, залишивши повідомлення, що їде в потязі до Нью-Йорка, аби «декого опитати». Мовляв, напав на слід колосального заколоту, і роботи не прогребти. Вона спала в себе вдома, коли він з’явився о четвертій ранку, зриваючи із себе одяг від хоті. Трохи пізніше, у той же день, він знову кудись зник. Нібито напав на слід якихось поганців і «нарив компромат». Він повернувся геть збуджений і засів за ноутбук. Золі наказав триматися від нього подалі, бо в нього купа роботи.
Зрештою налякана й знервована Зола пішла до «Рудого котяри» та розповіла про все Тодду.
4
ВОНА ЗУСТРІЛА ЇХ НА ПРИЧІЛКУ й вони піднялися сходами на другий поверх та зайшли до її квартири. Зачинивши двері, Зола подякувала хлопцям за те, що вони прийшли. Вона дійсно була дуже стурбована, майже в нестямі.
— Де він? — спитав Марк.
— Отам, — відповіла Зола й кивнула в бік коридору. — До себе не пускає і сам не виходить. Навряд чи він спав останні два дні. Страшна гойданка настрою, зараз на стіни дереться.
— Препарати приймає? — поцікавився Марк.
— Авжеж, ні. Принаймні фармацевтичні. Підозрюю, без самолікування не обійшлося.
Вони переглянулися, кожен очікував, що хтось зробить перший крок. Нарешті Марк промовив:
— Ходімо.
Вони вийшли в коридор і постукали в двері:
— Горді, це Марк. Я тут із Тоддом і Золою. Ми хочемо поговорити.
Тиша. Тільки ледь чутна музика — Брюс Спрінгстін. Марк знову постукав і назвався. Музика стихла. Заскреготіло крісло чи стілець, щось гупнуло й стало ще тихіше. Потім клацнув замок. Марк зачекав кілька секунд і відчинив двері.
Горді стояв посеред тісної кімнати. На ньому не було нічого, крім старих жовтих спортивок із логотипом «Редскінз», у яких вони його бачили вже добрячу сотню разів.. Він витріщався на стіну, не звертаючи уваги на гостей, що просочувалися в кімнату. Ліворуч від них був кухонний куток, захаращений купою порожніх пивних бляшанок і пляшок з-під міцних напоїв — повна раковина й щільні ряди всюди, де тільки можна розставити. Підлогу засмічено паперовими стаканчиками, використаними серветками й обгортками сандвічів. Праворуч стояв маленький обідній стіл із ноутбуком і принтером, серед стосів паперу різної висоти. Підлогу під ним укривали папірці, теки й вирізки з журналів. Диван, телевізор, крісло й кавовий столик відтягнуто в протилежний куток, аби звільнити площу стіни.
На ній була плутанина химерно розташованих великих білих аркушів і дюжини роздруківок, прикріплених кольоровими кнопками та липкою стрічкою. Горді, озброєний чорним, синім і червоним фломастерами, складав велетенську мозаїку грандіозної змови, що вела до зловмисних осіб угорі.
Виявилося, що Горді витріщався саме на світлини цих осіб. Він був блідий і змарнілий, значно втратив на вазі, чого Марк із Тоддом не вбачали якихось два тижні тому, під час сесії. Горді завжди любив спорт, тренувався в гімнастичному залі, але всі його видатні м’язи зійшли нанівець. Густе біляве волосся — джерело безмежних гордощів — засмальцювалось і звисало пацьорками. Окинувши Горді оком і зваживши стан, у якому перебувала кімната, вони раптом зрозуміли, що їхній друг зовсім пустився берега. Перед ними стояв схиблений митець — несамовитий відлюдник, занурений у створення монументального полотна.
Напівобернувшись і блимнувши на них спідлоба, Горді спитав:
— Яким вітром?
Його очі запали, щоки ввалились, ґороїжилась тижнева борідка.
— Треба поговорити, — сказав Марк.
— Ще б пак! Але говоритиму я, бо мені справді є що розповісти. Я щойно все зрозумів. Я викрив цих мерзотників, і тепер ми мусимо діяти швидко.
— Добре, Горді, — спроквола протяг Тодд. — Ми прийшли тебе вислухати. Що трапилось?
— Прошу, сідайте, — спокійно запропонував Горді, вказавши на диван.
— Я краще стоятиму, — озвався Марк. — Якщо буде твоя ласка.
— Ні! — гаркнув Горді. — Не буде! Просто роби, що я кажу, і тоді все в нас буде добре. Сідай давай. — Він так визвірився, що, здавалося, дасть стусана. У кулачному двобої, ні Марк, ані Тодд не встояли би проти Горді й десяти секунд. За роки навчання в юридичній школі вони пару разів бачили, як він бився в барах; у обох випадках — перемога швидким нокаутом.
Тодд і Зола всілися на диван, а Марк притягнув стільця з кухоньки. Всі вони з недовірою оглядали стіну: мішанину блок-схем із стрілками, що розходилися в усіх напрямках, пов’язуючи десятки компаній, фірм, імен і чисел. Вони сиділи й чекали, втупившись у стіну, мов покарані за погану поведінку школярі. Горді підійшов до обіднього столу, де стояла напівпорожня робоча пляшка текіли, налив трохи в улюблену кавову філіжанку й випив ковтками, ніби то був чай.
— Ти надто охляв, Горді, — заговорив Марк.
— Справді? Пусте, від’їмся. Зараз мова не про мою худорбу.—Із філіжанкою в руці, навіть і не подумавши запропонувати випивку своїм друзям, він підступив до стіни й вказав на горішнє фото:
— Це — Гаспидяка. Звати Гайндс Реклі, юрист із Волл-стріт, що перетворився на інвестиційного шахрая. Має лише чотири мільярди, що в наші часи ледь дозволяє бідоласі потрапити до списку «Форбс». Тобто дрібний мільярдер, хоча й має всі потрібні цяцьки: палац на П’ятій Авеню з видом на парк, чималий шмат у курортному районі Гемптонс, яхту, пару літаків, статусну дружину — звичайні для них речі. Закінчив юридичну школу в Гарварді, працював кілька років у великій фірмі. Там не притерся, тому заснував свою шарагу з кількома приятелями. Декілька поглинань — і ось він власник і керівник чотирьох юридичних фірм. Як це заведено в мільярдерів — дуже потайний, відлюдькуватий. Діє під прикриттям багатьох різних компаній. Я відслідкував лише декілька з них, але й цього вже цілком достатньо.
Горді говорив у стіну, стоячи спиною до них, і коли піднімав філіжанку, аби хильнути, виразно випиналися ребра — схуд він просто вражаюче. Говорив він спокійно, наче впиваючись фактами, відомими тільки йому.
— Головний інвестиційний канал Гайндса Реклі —«Шайло-Сквер Файненшл», контора, що керує приватними внесками, викуповує компанії за позичені кошти, займається проблемними боргами та веде інші звичайні воллстрітські ігри. «Шайло» володіє шматком «Варанда Кепітал», невідомо наскільки великим, бо бракує даних у реєстрі — все, що стосується цього крутія, покрите мороком. «Варанді» належить шматок «Бейтріум Груп». Як ви напевно знаєте, «Бейтріум» володіє серед інших компаній і старою доброю Фоґґі-Боттом. Нею і ще трьома іншими юридичними школами. А чого ви напевно не знаєте — «Варанда» також володіє фондом «Лекер-Стріт Траст» у Чікаго, який, своєю чергою, володіє ще чотирма комерційними юридичними школами. Тобто в підсумку — вісьмома.
Праворуч на стіні, на великому товстому аркуші були намальовані прямокутники з вписаними в них назвами: «Шайло-Сквер Файненшл», «Варанда Кепітал» і «Бейтріум Груп». Нижче, акуратним рядком ішов перелік восьми юридичних шкіл: «Фоґґі-Боттом», «Мідвест», «Посейдон», «Ґалф-Коуст», «Ґалвестон», «Бункер-Гілл», «Сентрал-Арізона» і «Стейтен-Айленд». Під кожною назвою — слова і числа, але надруковані таким дрібним шрифтом, що їх неможливо було прочитати з іншого кінця кімнати.
Горді підійшов до столу і, націдивши чергову дозу текіли, хильнув, потім повернувся до стіни й став обличчям до них.
— Реклі почав скуповувати ці школи приблизно десять років тому, звісно, постійно ховаючись за купою фірм-прокладок. Володіти комерційними юридичними школами й коледжами не протизаконно, але він чомусь прагне тримати це в таємниці. Мабуть, боїться, що хтось спіймає його за брудною оборудкою. І ось я його спіймав.
Він знову хильнув і подивився на них. Його широко відкриті очі сяяли.