За столом сидить старий чоловік і дивиться поперед себе, мов той кіт — незмигно і якось мертво. Чоловік обкручений рушниками, дротами, нитками, з нього навсібіч стирчать в’язальні спиці, мов з їжака-вуду. Цей чоловік заповнює собою весь простір, і він є біль. Такий густий і нестерпний, що дроти, рушники і спиці вібрують, наче під електричною напругою. Вібрують і гудуть. У цій людині падає злива — холодна, безпросвітна, як у листопаді. Чоловік обіймає камінь-кругляк, похмуру важелезну сіру брилу. Вібрація брили найдужча. Він шепоче: «Доню, донечко моя пухнаста, дороге моє дитя, що ми зробили з тобою, доню!..»
Юра обійняла чоловіка, огорнула собою, наче хмарина — гору, й завібрувала разом з ним, зійшла зливою від болю, якого завдав їй той електричний струм. «Тату! Татку! Дорогий мій, не плач! Я тебе так люблю! Ти ні в чому не винен, тату!» Чоловік шарпнувсь, ніби прокинувся. Притис кулаками повіки, зітхнув тяжко й закашлявся надривним кашлем системного курця. Юра відчула, як її прохромлюють скалки простору, як її заповнює безрадісний сірий дим. «Він мене не бачить! Він не чує мене! ТАТУ!» Чоловік тяжко звівся і почовгав до кухонної шафки. За ним, напнувши кодоли і нитки, зі скреготом потяглася брила. Він прямо всередині шафки, озирнувшись на двері, налив з карафки прозорої рідини до маленького келишка і, ховаючись за дверцятами, вихилив. В одвірок, мов з екскаваторного ковша ринув сельовий потік — земля, глина, камінці, сміття, — ринув бруд. Голова майже лисої жінки з невротично настороженим поглядом розірвала напнуту струну вуст, на лиці утворився чорний отвір, і з отвору вихлюпнулася цівка жовчної глинистої в’язкої рідини впереміж з камінчиками і мокрими курячими пір’їнами.
— Шурік, ти що, пив?
Юрин тато повернувся за маґнітом важкого погляду.
Юра сидить у ванні й підкидає у воді пальцями ніг великий кип’ятильник. Це така електрична залізна спіраль для кип’ятіння води. В минулому столітті нею користалися мешканці гуртяг, готелів, будівельних фургончиків, санаторіїв, лікарень і в’язниць — усі, хто опинився поза кухонно-хатнім комфортом у тимчасовому чи довічному відрядженні. Утім, усі люди довічно перебувають у тимчасовому відрядженні, говорить Юрі голос, дуже подібний на її власний. Електрична розетка знаходиться на рівні простягнутої вгору руки. Імовірно, її монтували під пральну машину або фен, чи електробритву попри всі правила пожежної, чи ще якої там безпеки. Я хочу сказати, говорить Юра, що мені байдуже, що ви там понавигадували у своїх науках. Я вважаю, що комплекс Електри — це комплекс тотального непорозуміння з людським світом, тому що той, хто зрікся матері, не може по-справжньому народитися — блукатиме при світі, мов кульова блискавиця, і знищуватиме все, до чого притягнеться подихом, порухом, поглядом, навіть думкою. Всі люди є нашими матерями в минулих життях, усі всім матері з безпочаткових часів. Юра ніколи б не могла сказати такого, тим більше так сказати. Я дуже лю. своїх діда і бабу, говорить Юра до батьків. Смерть бабці від мене ви приховали. Дідусь помер незабаром після неї. Просто на вулиці. Його тіло розшукали днів через дев’ять, по завершенні всеімперської алкогольної вакханалії на травневі ковени. Бачите, я все знаю! Я розумію ваш стан, але ототожнитися з ним не з… мо… гла… жу… Бо виджу, що у людській смерті зовнішні обставини нічого не важать. І тим більше для трупа будь-які події вже — ніщо. Кремація — ось єдине, що варто робити із зужитими упаковками. Екологічно. Не дивно, що ви, мої батьки, вважа… ли… є… те… мете… мене бездушною потворою, виплодком сатани. Сатана — це з вашого християнського лексикону, котрим я не послуговуюся (що лише зміцнило вашу переконаність у моїй потворності і нелюдськості). Тринадцять шоколадок. Йіви.
— У тебе дочка щезла, а ти п’єш! Треба молитися за неї!
— Вона померла! — кричить батько, і очі його наливаються масно-чорною гуашшю крові. — Ти, лушпайка, не смій говорити про Юру! Не смій тут базікати про Господа, ти!
— Ви хоч розумієте, що я не є вашою власністю! — кричить Юра. — Ти, мамо, коли пиляла мене своїм загубленим життям, яке ти поклала на нас із татом, ти хоч іноді, хоч на мить, могла би припустити, що ми — не твій хатній олтар і що ти сама хотіла порядного чесного чоловіка і дитину, доньку причому, і що мати дитину — це радість, якщо ти її хотіла, і що мені мо… гло… же… бути ще гірше, ніж тобі, бо ти усього лише не вмієш тішитися з того, що отримала бажане, а я взагалі не бажала, може, у тебе родитися, мені взагалі не було з чого тішитись чи не тішитись, я не ма… ла… ю… тиму… вибору просто, ти спитала мене, чи я хочу пожертвувати своїм життям, своєю свободою заради твоїх ілюзій, твоєї пихи?!