— Не смій говорити, що вона померла! Господь милостивий, моє серце сказало б мені, якби вона померла! Не смій кричати на мене! — волає мама, з неї стрімко витикаються, набрякають, видовжуються сірі варені моцаки, мокре галуззя і собачі хвости. Батько згортає рукою все, що є на столі, ніби загрібає воду. Горнята, понакривані серветками слоїки з підозрілим вмістом, тарілки вибухають скалками і безгучно загрузають у глині, перемішаній зі сміттям, хлібними крихтами і курячим пір’ям. Батько хапає ножа, навіжено лаючись, кидається вперед — туууууууу. Туууууууууу. Туууууууууууу.
Туууууууу. Туууууууу — гуде у вусі тому, хто зараз дзвонить до цієї хати і марно чекає на відповідь. Юра кидається між батьком і матір’ю. Ляскає в абажурі під стелею лампочка і зрушує крижаною електричною зливою долі. Телефон замовкає, простір порохнявіє сутінково й дужче скулюється, огортаючи слизом дві закляклі, як були, фігури. Підлога заростає кригою.
Ніж лунко падає на кригу й елегантно запливає під плиту, звідки його хрін тепер витягнеш. Чоловік труситься від струму, жінка — куряча гузка на ніжках, — святенницьки схлипуючи і розсіюючи навсібіч мокре пір’я хресних знамень, дріботить геть з кухні.
— Господи! — хрипить чоловік, втупившись у простір перед собою, ніби намагається роздивитись ту скляну стіну, ту зливу, яка зупинила його навіжену лють. Але він незрячий. Заходить кішка і дивиться на Юру. Чоловікові підгинаються ноги, він опускається на стілець і повторює: — Господи! Якби я міг у таке повірити, — він звертається до кішки, — я би заприсягнувся, що Юрка щойно схопила мене за руку і не дала вбити.
Кішка, обережно обходячи Юру, підходить до чоловіка, застрибує йому на коліна і вмикає свій котячий мотор. Порвані мотузки і рушники звисають з чоловіка, цівка масної чорної гуаші витікає з рота йому на підборіддя і тече за комір, він притискає до себе кішку, але насправді він притискає брилу, люляє її, наче немовля, брила потріскує і тихо вкривається мохом. Надворі темніє, наче на грозу (хоча звідки взятися грозі у вересні), а в кухні вже зовсім темно.
Юрі здається, ніби темрява рухається довкола неї, за нею, поперед неї і що простір складено з окремих напівпрозорих жилкуватих брил кварцу. Ці тендітні матерії осені, багряний цукор, мильні дотики рослин, розшаровані запахи, застояні кольори, всесвіти золотої плісняви. Священик так і стоїть посеред свого городика, але вже не у благості, втішений красою божого задуму, а спантеличено роззираючись. Його збентеження морською травою росте йому з вух морською травою. Гігантські комахи дирижаблями зринають у грозове небо, починає накрапати дрібний дощик. У густому повітрі тьмяно проступає на мить даґеротипне зображення Миколи Амосова. Юра, рясно засіяна краплинами, що стрімко проростають лускою, запливає до молитовні, а луска так само стрімко зсихається й відлущується з тим звуком, ніби на старий жовклий тиньк шепоче натовп шамкотливих бабусь у чорному. Химерно смерклий затишний простір повниться низьким тривожним потріскуванням і гудінням — або комах, або молитов — проказаних і невисловлених, що є переважно проханнями і скаргами, може, зрідка, подяками й обіцянками, але ніколи не співчуттям до всіх живих істот. Але і комах, що втекли від дощу, дійсно понапихалося від негоди подалі в тепло, як гебістів до храму Московського патріархату, коли на Великодню службу ось-ось має нагрянути президент з почтом. Повітря тисне. До Юри наближається картинка під шклом, і шкло безгучно повзе навсібіч зіркою тріщин. Паперові картинки прокволо займаються і тліють, глухо, як далекий удар грому, падає і котиться підлогою якийсь предмет — келих, чи пак чаша, нажахане лице священика зринає з усіх кутів й вивергає з рота велетенські веселкові бульки. Щось коїться, але ніхто не розуміє, що саме, хоча принаймні двоє істот сприймають це щось, причому абсолютно по-різному. Священик, наприклад, певний кінця світу й не певен, що подужає вигнати з хати диявола. Він не тямить, що має спершу робити: гасити ікони чи творити молитви на вигнання винуватця пожежі. Тому він безладно метушиться і хреститься. Гупає і розбивається шиба. «А побий тебе грім!» — скрикує священик, і його опановує регіт: грім-бо вже й без його нечестивих вигуків побив!
Юра водночас бачить стільки усіляких суджень про своє життя, що лише в осмисленому вигляді вистачило б на десятки шкільних творів. «Дитинство привида», «Привид в людях», «Привидові університети». Це вони в школі проходили, це написав письменник на прізвище Горький. «…я мала багато „переломних“ подій і переживань, тому що розбудити мене намагалися все частіше і наполегливіше. Але я лишалася тупо статичною, не в змозі відрізнити чуття від нафантазованих емоцій…