Боляче!
Те, що Юру всмоктує і закручує у вирі спалахів і гуркоту, називається життям у тілі, воно її позначає іменем — мовби утрамбовує, запечатує і ставить на ній хрест. ЕЛЕКТРА.
Я — Електра.
Як боляче! Боляче шарпають лікті крізь пальта. Кадри побаченого між спалахів упиваються в очі, в тіло, наче скалки, голки, шурупи і металева стружка із саморобної бомби, слово БІЛЬ виникає у всьому побаченому, всі ці слайди називаються БІЛЬ і завдають відчуття болю. Звуки висаджують зсередини, тепер є що висаджувати, є всередині і є ззовні. Запахи не відчуваються, але раптом усередині з’являється думка про те, що вони є, — виліплюється поняття запаху, від’ємне від кольорів. На переході між станціями метро жебрає юна вагітна циганка з аутичним обличчям візантійської ікони — просто стоїть з простягнутою долонею і дивиться поперед себе на стіну. Можливо, вона навіть не бачить людей, що рухаються тлом цієї стіни. Від одного погляду на циганку біль вистрибує назовні, роздираючи шкіру шурупами, голками, скалками і металевою стружкою, знову розлітається криками, гуркотом, спалахами. Вибух. Краса свіжини. Свіжина миті. Біль. Але Юру тягне потік, повз цю прекрасну істоту. Потік таких самих — прекрасних — істот, кожна з яких ранить своєю вразливістю, нестямна, крихка… Юру заносить до вагона, розтирає, наче між пучками пальців на порох, виліплює і заповнює нестерпним, сморідним, отупілим життям.
— Ти впхалася, сука! Диви, молода — і стала, шоби я з сумками до вокзалу мучилася — і посміхається, куррррррва!
Я-не-пос-мі-ха-ю-ся, не посміхаюся я, мені заціпило від болю, наче хтось розкраяв рота від вуха до вуха, і я не можу, не знаю, як мені стулити пельку, де він, той край, той рот, ті вуха, які електричні сигнали керують м’язами! Я не відчуваю напрямків, низу і верху, не відчуваю відстаней, хоча знаю, що вони є, але якщо ти бачиш мене, стара, жива, прекрасна паскудо, значить, я з’явилася!.. я є… я — щось, хтось, мій біль пробігає в моєму тілі нитками струму, струмками оживання, полисками опритомнення плоті. Я є. Я — Електра. І мені треба дихати.
Юра силується роздерти в собі цю кальку, втягнути повітря, судомиться під невпинний улазливий вереск чорноротої баби. Ця брудна стара сука з розмитим обличчям, з якого, мов олов’яні цвяшки, стирчать її сльозливі червонясті очі, не змовкає ані на мить, апелюючи до пасажирів, намагається вдарити, штовхнути Юру, тій шумить у голові, й вона не розбирає слів — лише чує голос, це ніби кричить її біль. Потяг зупиняється.
— Подавися, суко! — зі схлипом прорваної греблі вигукує Юра. Так кричить немовля, коли йому з горла вилітає корок пологового слизу. Юра вихаркує цю фразу, ніби чорний бумеранг злості цієї баби, спалахом бачить її отетерілу пику, якесь мокротиння — наче слимака на її щоці. Юра вилітає з вагона, двері зачиняються, потяг рушає. І Юра розуміє: вона щойно плюнула людині в обличчя. І Юра розуміє також, що ця баба — лярва десятого ступеня, високої категорії, і, на відміну від неї, Юри, вона своє завдання здійснила — за віртуозно викликану агресію воздасться їй демонами-паразитами щедро, може, її підвищать, переведуть на рівень автономного вірусу — якого-небудь маркетолога, рекламіста чи політолога.
Юра сідає на лавочку. Потяги йдуть один за одним, але людей не меншає. Юрині очі дивляться. Ковзають поглядом у натовпі. Намагаються кинути якір чи хоча б малий гачок. Згадати щось людське.
Це якась омана, не знаю, навіщо роблю це, коливання сумнівів сягають тієї межі, за якою я знову можу розсіятися, я вже майже знаю, що зусилля треба прикладати якраз до протилежного, але саме тому роблю навпаки — думаю про якесь дитинство. В дитинстві від мене всіляко запинали довколишнє життя, відсікаючи «брудне», «страшне» і «згубне» — «неправильне». Бомжів не існує, шлюб беруть раз і на все життя, на стінах — світлі шпалери у квіточку й ідилічні репродукції (мазанина ремісників з Узвозу), дівчинці мають подобатися ляльки, балерини, золоті делікатні прикраси, святкові сукні, лаковані мешти, банти, квіти і рюші, чоловіки — лицарі, Чумацький Шлях — видимий зріз спіралі нашої галактики, людина — цар природи, Ісус любить усіх. Таке дбайливе садівництво. Я не знаю свого коріння, своїх родичів, — мабуть, вони не відповідали високим критеріям принцесиного життя, не гідні були з’явитися на шпалерах світу дівчинки, по яку має прискакати принц на білому коні. Тому я не знаю історій своїх родичів, взагалі не знаю жодних людських історій, окрім описаних у літературі. Я просто росла собі у своєму вакуумі й виросла неправильною фантазеркою. Фантазії мої були побутовими, як жіночий журнал, бо моїм побутом була дитяча магія постійного сну — такої ніби прострації, де предмети не є предметами, а будь-яка дія нагадує дайвінґ. Тобто звичайне соціальне життя було для мене фантастичним світом, про який можна лише фантазувати, а мої переплутані у фазах сни, все це щоденне сомнамбулічне равликове існування — чимось пересічним, само собою не вартим уваги.