Люба стережеться баби Шептухи, бо вважає її дурноокою. Але щоразу при зустрічі відбувається одне й те саме. Спочатку Люба напружується всіма м’язами і ввічливо вітається, міркуючи, як втекти. Але від баби так просто не втечеш. Тоді Люба, намагаючись пропускати повз вуха потік бабиної свідомости, зосереджується на зведенні енергетичних щитів: проказує молитву, потихеньку пропихає до кишені вільну руку і скручує у теплій кишеньковій темряві рішучу дулю, щосили уявляє перед собою стіну з куленепробивного шкла — одним словом, сумлінно виконує настанови мудрих людей, котрі вона вичитала по різних рятівних брошурках.
Доки баба вивергає бруд на всіх сусідів, спільних знайомих, своїх онуку та невістку, а також на зовсім незнайомих людей, Люба стримано посміхається, ані на мить не послаблюючи захисних маніпуляцій на кордоні своєї осяйної внутрішньої чистоти, силкується не вслухатися у все це лайнослів’я. Але тут баба, ніби відчуваючи, що жертва готова зірватися з гачка, картинно змахує коричневою короткопалою лапою, мовляв, а ну його все в болото, не варте це все наших нервів, святенницьки заводить очі і скрушно крекче: «Ой, Любочко, пробач уже мене, стару, що це я, справді, розпатякалася! Молитися за них треба, за всіх молитися! І свічечки за них ставити, правда ж, рибонько? Всі під Богом ходим. Ось ти — хороша жінка, віруюча…»
Ось тут Любин Бог постає їй в грудях, мов серцева ерекція, і поки розчулена Люба ганить себе подумки за те, що погано про бабу думала, і щось непевно варнякає, баба — ця ніндзя НЛП — хвацько вганяє в розмову новий цвях: «…да, віруюча, хороша жінка, хазяєчка, але ж чоловік твій, простигосподи, я ж для твого добра кажу…» І далі, вже вкотре заскочена бабиною майстерністю зненацька, Люба геть втрачає здатність чинити опір, губить усі свої щити і тільки підтакує, киваючи з бабою в унісон, хоча десь глибоко їй муляє непевний сором, ніби вона до свого чоловіка не зовсім справедлива, але ж, по суті, баба права, в кожному разі, Любин Бог, недбало струшуючи з білосніжного хітона золоті порошинки, бурмоче: «А що я тобі казав?»
І цього разу, щойно вони виходять на кінцевій зі спорожнілого тролейбуса, Люба, згинаючись під вагою торбів, слухняно човгає у колію звичного сценарію, по-волячому опустивши голову. Баба дріботить поруч, раз по раз інтимно нахиляючись до Люби і напучуючи її: «Ти поклич до себе священика — хай посвятить хату. Тільки не нашого цього дворового психа, він дурник, я тебе відведу до справжнього, котрий і чоловіка твого, алкоголіка, сповідає, і службу по Юрі справить. А ти ось що, — натхненно вигукує Шептуха, мовби щойно згадала про якусь сакральну панацею, — ти купи фату, загорни в неї Юрину фотографію, поховай на цвинтарі і замов панахиду!» Люба від несподіванки спиняється і хапається за серце, мов за рукав Бога, її важкі сумки глухо гепаються об землю: «Яку ще панахиду?! Що ви! Юру ж не знайшли, вона жива! Як це так — поховати у вельоні!» Баба на це мовчить, мружиться на старшокласниць, котрі переходять від школи дорогу, всі як одна зосереджено вдивляючись в екрани своїх мобілок і блимаючи голими ногами з-під коротких спідничок. «От прастітутки!» — сичить баба, помічає серед дівчат свою онуку і рішуче пришвидшує ходу їй навперейми. А Люба залишається біля своїх сумок, бо нею тіпає, мов у пропасниці, і жодна молитва не спиняє стукіт її зубів.
У молитовні сомнамбулічно рухаються предмети культу — ніби п’яний монах прокинувся у важкому похміллі й безладно тицькається у простір, шукаючи води, як знавісніла від грушевого сиропу осіння комаха. Двигтить кульгавий журнальний столик разом із ритуальним посудом на рушнику, брижиться у чаші свята вода, наляканими табунцями розпорскуються навсібіч свічки, ледь помітно совається під вікном лавка.
Отець Віктор вирішує, що це землетрус — такий, може, в три-чотири бали, тому напровсяк дбайливо зіставляє на підлогу все, що може впасти і покотитися. Він кидає схарапуджені погляди на стіни, де вже і так після тієї незрозумілої диявольської грози відсутні кілька погорілих іконок, але ніде не вловлює і найменшого натяку на щось паранормальне. Оці непотрібні танці предметів можна все-таки пояснити землетрусом, хай навіть останній землетрус у цих краях відбувся ще тоді, коли Вітю вигнали із семінарії за прихильність до ідей Української помісної церкви та похід на таємний перегляд фільму «Зона» за романом Миколи Хвильового «Санаторійна зона». Отець Віктор визирає назовні й несамохіть усміхається тихій осінній ніжності: коти вигріваються на сонці, падають яблука, наче святі дари дурноголовим приреченим комахам. На Привітній все спокійно: ніхто не вибігає у спідньому, переплутаних капцях і з паспортом у руці на подвір’я, взагалі нікого нема — тільки божественне чудо бабиного літа. Отець Віктор з насолодою втягує в себе казкове повітря, вже й забувши про свій клопіт. Раптом думає, як було би гарно поганяти зараз м’яча або просто разом з котами бездумно підставлятися останнім теплим променям. І нарешті вирішує, що найлепкішим вчинком буде поєднання приємного з корисним: умоститися біля входу на сонечку і заштопати свою єдину стареньку святкову рясу, бо скільки ж дійсно можна відкладати це на потім! Й тут в бурштин бабиного літа улазливою дрилькою угвинчується Бабишептушин вереск: «Якщо твоя прекрасна мамуся про тебе не дбає, то хоч я твого виховання не покину, а її ще батьківських прав позбавлю, коли вона така свободолюбіва, то буде їй повна свобода через суд! Хай гуляє! Але з тебе робити свободолюбіву прастітутку я не дам! Підеш до церкви і сповідаєшся, як усі нормальні люди! І сядеш за уроки, мала шльондра, поки не сіла в колонію!» Отець Віктор бачить красуню Алку з трохи дебілуватим від непроникної байдужості лицем, яка плентається до свого під’їзду, раз по раз поправляючи на плечі сумку і по-боксерськи рефлекторно ухиляючись від баби, коли та намагається її шарпнути за одяг. «Таж дівча її просто не чує!» — раптом думає отець Віктор і, посміхнувшись, навшпиньки задкує до свого прихистку, щоби не наражатися на скажену бабу.