Хлопчик не скоро дізнається, що таке ЛСД. Хлопчик навіть під ЛСД більше ніколи не побачить таких візерунків на стінах, не вхопить саме тієї наносекунди, коли оживає килим, а кімната знімається з якоря і вирушає у хаос, вилузуючись з декораційних старок, наче бабка з лялечки. Хлопчик відпливає у марення, як мертвий вікінґ до Валгали, якась його часточка ще вловлює хижий хрумкіт багаття довкола сповитого золотавим розпеченим медом тіла, зблиски полум’яних язиків на вечірній поверхні озера. Хлопчик востаннє хворіє по-дитячому — всім собою. Хлопчик пливе. Геть у дорослий світ.
Ось тіла — без целюліту, жиру, складок, розтяжок і зморшок, без пігментних плям, красиві молоді люди — купаються в поті, мов оси у грушевому сиропі.
Вони роблять саме те, що кожен підліток старанно опановує у позакласних штудіюваннях порносайтів. Ковдра відповзає від них подалі і звішується з ліжка, щоб зазирнути до павучків і прошепотіти їм: «тссс». Ці двоє кохаються, по-справжньому кохаються, не думаючи наперед, взагалі ні про що не думаючи — це видно з їхньої міміки, за якою вони не стежать. Це чутно з густих коштовних вібрацій їхніх голосів, що міняться джазовими відтінками, найгучнішим з яких може бути лише контрапункт розмитого зойку чи тихого прокволо-саксофонного стогону — не тих котячих волань, які чують усі сусіди і всі перехожі на вулиці. Від їхніх тіл струмує персикове сяйво ніжності, вкриваючи метеликовим пилком кожен предмет у кімнаті, стіни і стелю, підлогу, двері й підвіконня. Золотаві, сріблисті, веселкові прозорі метеликові крила вітрильно розгортаються з їхніх спин — тріпочуть і завмирають, тріпочуть і завмирають. Ці люди не квапляться — вони насолоджуються, і тому навіть сонце затримується в їхній оселі, чіпляючись останнім променем з-за виднокраю за фіранки і підвіконня, мов альпініст над прірвою. Юнак прибирає з чола дівчини мокрі сталки налиплого волосся, торкається губами її вій, повік, носа, вона усміхається, розчиняється, він розчиняється, вона, вони, крила — все розчиняється і засліплює простір; крізь вікно до сонячного променя простягується рятівна линва персикового світла, і сонце, зблідле, задихане, хапається за неї, вибирається місяцем на підвіконня. Люди дають врятованому світилу напитися світла, частують його курагою, родзинками і горіхами, пропонують музики і зеленого чаю, дарують йому свою радість, бо що ще з нею робити? Вони заснуть одного дня і спатимуть довго і щасливо — аж до самого пробудження у Світлі. Виявляється, в нашому будинку живуть і ці рідкісні комахи, думає Юра, я на них ніколи не звертала уваги на вулиці. Їм ніхто не потрібен, їм не потрібні нічиї визнання, захват, заздрість, увага, поради, розради — вони розмиті для людського ока, живуть собі у своєму світлі, подорожують… так ось воно як насправді…
Ось чоловік робить з донькою уроки за круглим родинним столом посеред вітальні, накритим схожою на плішивий мох темно-зеленою оксамитовою скатертиною. Такою ж древньою і зашарпаною, як і стіл. Довкола нависають, утворюючи каньйон, стоси книжок у високих шафах. Мама чоловіка — погідна старушенція у старожитній іспанській наколці на голові — ліпить на кухні вареники під радіо «Промінь» з радіоточки. Передають Бортнянського у виконанні хору «Почайна», і кожен вареник викладається на чисту запрану шматку довершеною музичною фразою.
Під потужним струменем з душу умліває статурний парубок — його латунне від недавньої засмаги тіло стримить з клубів задушливої пари, наче гірський пік посеред хмаровиння. Лазничка конденсується лагідним бронхітом у Юриному горлі, осідає в грудях; хрипким акордеоном фальшиво белькоче паризький шансон. Стеля обростає великими перлами крапель, клапті вапна злущуються під їхньою вагою і непритомними нетлями падають на плечі, на чорне в’юнке волосся хлопця. В люстрі — антракт. Під ванною — дзбан. Дитинство кількох поколінь звідси не вивітрюється ніколи. Простецький гачок на дверях. Навіщось по хаті гримить нойз, хоча навіть на такій гучності в лазничці його не чутно. Просто приємно, що за дверима грає твоя музика, ніби ти по-котячому позначив територію.
Баришні п’ють каву серед страхітливо охайних декоративних подушок — в ушляхетненій турецьким євроремонтом вітальні. У них — своя музика: новий альбом Анжеліки Ліберман «Я здєсь, любімий».