Дверний дзвоник збурює хатній мул, скаламучена сутінь пливе стрімким хмаровинням повз Любині очі, немов прагне сповити її, наглухо залити вуха, ізолювати у божевільні зіщуленого «Я». Дзвоник лунає так, наче той, хто на нього тисне, переконаний у присутності господарів. Люба зітхає до свого Бога: «Вибач, я зараз, — це, мабуть, чоловік виходив по газети і забув ключі». Бог мовчить, супиться, іронічно вигинає брову, бо ж Люба до цього теж мовчала, ніби забула про Його існування — запала у таку бездумну внутрішню тишу, так глибоко поринула у морок, що до неї було не достукатися. «Я тобі Суддя і Я тобі прощу», — великодушно думає Бог, але так, щоб Люба нарешті його почула. Люба прочиняє двері й від несподіванки скрикує, хапаючись за серце, де Бог махає в об’єктив ручкою, точніше, ворушить пальчиками. І чоловік, і донька ніколи не вірили у Любину щирість, звинувачували її у награванні, у надмірній екзальтації. Донька… На порозі стоїть мати Юриного однокласника, того зарозумілого піжона, що носить червону майку із сатанинськими написами, ще якось так його звуть претензійно, Аякс, здається, так, Аякс — батько, мабуть, не православний, не дивно, що з родиною не живе, навіть не з’являється.
— Привіт, Любо. — Пишна жінка з рудою гривою золоченого хною волосся запобігливо усміхається. — Вибач, що я так несподівано прийшла, без попередження, вибач, що потурбувала…
— Драстуй, Віто, заходь. — Люба пропускає її до темного передпокою і відвертається зачинити двері, штучна посмішка вмить линяє зі скорботного обличчя. — Не роззувайся, так проходь.
Віта легкою ходою розтинає присмерки, її пряма постава несе по-індійському яскравий одяг і терпкі солодкі пахощі парфумів, ароматичних паличок, свіжого здорового тіла, осіннього прогрітого сонцем повітря, як щогла — напнуте вітрило, випромінюючи веселу впевненість в існуванні світла.
— Що це ти у темряві сама тут сидиш? Можна ввімкнути світло?
— Так, звичайно, — мимрить Люба і неохоче тягнеться до бра над столом. Вона не любить різкого верхнього світла. — Зараз я чайник поставлю, сідай, куди Бог покаже.
Бог однозначно показує на вхідні двері, таж Люба не може просто отак взяти і вигнати сусідку, тому підтискає губи й повертається до плити, щоби не зустрітись з Вітою поглядом. Починає там шарудіти начинням, вмикає газ і, тричі ламаючи сірник неслухняними пальцями, запалює пальник. Віта дивиться на Любину спину, впевнена, що співчуття проникає не лише через очі, вмощується на стільці й одразу ж підводиться, схожа на королеву осінніх метеликів посеред усього цього убозтва.
— Можна я у віконечко покурю?
— Кури, — осудливо кидає Люба і, не повертаючись, простягує за спину чоловікову попільничку. — Чоловік все одно став курити на кухні, відколи… — Люба затинається, тамує подих, а тоді рішуче закінчує, — відколи Юра зникла. — Й тут-таки Любу проймає наглий дрож, заводяться, мов старий аґреґат, руки і губи, очі наповнюються сльозами, густі судомні схлипи проривають оборону. Віта зойкає, кидається до Люби, пригортає її до своїх розкішних грудей, та Люба сахається з огидою, мов схарапуджена дика тварина, її лякають чужі дотики, її неприємно заскочує жіночне тепло цих безсоромно великих динь. Люба заходиться риданнями, марно силується, затискаючи долонею рота, увіпхати назад велетенських слимаків, що нестримно з неї лізуть назовні й вогко гепаються на підлогу. Вона хутко виходить з кухні й зачиняється в лазничці. До Віти долинає гучне сякання. «Бідна, бідна Люба», — сумовито думає королева осінніх метеликів, підпалюючи сигарету. Кухонні двері тихо вертаються на місце, показуючи великий церковний календар. Віта випускає дим у вікно. Сигарета дотліває, на підвіконня застрибує кішка, з тихим свистом закипає чайник, а Люби все нема. Вона повертається, коли Віта вже запарила чай і знову закурила, однією рукою струшуючи попіл за вікно, іншою погладжуючи кішку. Кішка гурчить, вигинаючись під ніжними Вітиними пальцями, рясно понизані срібні персні зблискують в останніх променях спадню. «Я ж поставила їй попільничку!» — думає Люба, кривлячи набрякле від ридань лице, її дратує умиротвореність цієї жінки. Люба підкреслено закашлюється — вона завжди так демонструє своє ставлення до куріння: кашляє, здригається всім тілом і видихає: «Ффффу!»