— …по-християнському це щось на кшталт чистилища, але не такого однозначного… В сенсі, що то не якесь конкретне місце — то ніби стан, в якому ця сутність, керована тільки власними кармічними надбаннями, може, все одно, бути засмоктаною будь-куди, будь-чим, у будь-що, і повністю цьому віддатися, переживати це так само реально, як ти зараз переживаєш наше чаювання, і так нічого і не усвідомити, й переродитися у що завгодно, просто ховаючись од жаху… навіть у демонічну сутність з тих, що тільки накопичували, але не віддавали…
На слові «демонічну» Люба вмикається в розмову. О Боже, спочатку Шептуха, тепер Віта, Господь мій, чому вони чіпляються до мене?! «Гм. Скажи їм, що ми з цього приводу думаємо!» — недбало відказує Любин Бог. Він, скориставшись із несподіваного Любиного бездум’я, вже було намірився полірнути зубні протези, може, трохи покачати електронну штанґу… Але ця скурва руда бузувірка змусила Його повернутися на п’єдестал. Ну, справді, блін: один лише раз провтикаєш чийсь НЛП-якір, як потім доведеться цілу добу позанормово вкалувати, доводячи вже триста тисяч разів говорені постулати Істини.
— Вибач, Віто, але я навіть не розумію, про що ти говориш, я, бачиш, маю інші цінності, інші життєві орієнтири. Мене вже сьогодні Шептуха намовляла на якусь чорну магію, ви що, змовилися, чи що?
— До чого тут магія, Любо? Я тобі говорю про речі, доведені навіть наукою, це зовсім не заперечує християнських законів. Хіба ваш Христос забороняє віддавати всю свою любов ближнім?
— Бог сам дбає про твоїх ближніх, якщо ти йому віддаєш всю свою любов.
«Він щось не дуже подбав про твою доньку», — хочеться сказати Віті, але вона продовжує, притлумлюючи голос і торкаючи пучками пальців предмети довкруж, наче за їхньою текстурою визначаючи місця для розділових знаків:
— Їй потрібне зараз співчуття… ну, любов… не менше, ніж коли вона була жива, навіть більше. Не турбота, не харчі, не страх, що з нею щось станеться, бо й так уже сталося і ще відбуватиметься таке, що тобі в жодному пеклі не намалюють. Зігрій її, доки вона тут.
— Ти прийшла мені оце сказати, що я не вмію любити свою дочку? — вигукує Люба, а в ній сполохано б’ється здогад: «Вони всі проти мене змовилися! Але за що?! Що я їм зробила?! Чому вони не жаліють мене? Вона хоче кинути на мене якісь вроки!» — Я люблю свою дочку, а коли мати любить свою дитину, вона постійно переживає за неї, боїться лиха, бо лиха у світі багато, і це нормально — хвилюватися за дитину, але, мабуть, не для тих, у кого діти ростуть мов трава! Моя дочка втекла з дому, вона жива!
— А ти не думала, чого вона тоді втекла? Може, від твоєї опіки? — не стримується врешті Віта.
— Вона втекла від любови! Бо смаженого вовка не бачила!
— Може, така любов є дещо обтяжливою? Ти взагалі знала, що їй сниться, чого вона боїться, про що фантазує, коли читає книжки? Або, як пишуть у популярних брошурках з психології, чим вона цікавиться, що її хвилює?
— Спокусами сатанинськими вона цікавиться, оце й усе, що її хвилює, бо невдячна і слабка! Як і її татусь!
— Ну, твій чоловік занадто шляхетний, щоб від тебе втекти. «А шкода, як шкода його!» — додає Віта подумки. Цього вона і боялася: безглуздої заплутаної розмови, що стрімко зійде на пси і перетвориться на взаємні звинувачення, на битву світоглядів. Насправді ж Віта ніколи не мала практики спілкування з подібними людьми, вона собі навіть не уявляла, як швидко поруч з ними ти линяєш і блякнеш, або скаженієш, це вже, знову-таки, залежить від темпераменту. Бесіда перетворюється на монолог, ти губиш останні клепки, час від часу навіть забуваєш, що взагалі-то не збирався нічого доводити, переконувати у своїй правоті. Віта почувається вогкою сірою шматою, якою витирають бруд з кухонного столу. «Чого я до неї полізла?! — раптом думає вона. — Теж мені, рятівниця знайшлася! Себе спочатку врятуй!» Глянувши за вікно, Віта бачить на підвіконні крихітну червону фігурку триокої жінки, що стоїть на одній нозі, наче водяний птах, і тримає лівицею поміж затвердлих пипок череп, а у правиці здіймає над головою кривий ніж. Фігурка стрімко віддаляється танцівною дзиґою на захід, зливаючись зі спаднем.
— Гаразд, Любо, — бурмоче Віта і підводиться, — вибач, будь ласка, що я до тебе з цією дурнею полізла, я не мала на думці нічого поганого. Пробач, я, мабуть, піду.
— Бог пробачить, Віто. А ти молися, щоб маячня всяка не марилася. І я прошу тебе, — Люба впевнено переслідує зіщулену утікачку до дверей, — я прошу тебе більше до мене не заходити. Я не потребую шаманських порад.
— Не зайду, будь певна. Бувай. Хай тобі щастить.