До того ж наука, ця мертва риба, могла би щось оприявнити хіба для отця Віктора, сум’ятного езотерика в глибині душі, але не для Люби. Люба — кремінь. Шкода, що це не її прізвище.
Люба ходить за отцем Віктором, як бензопилка на ніжках, і через це той боїться забути котрийсь з украй важливих ритуальних предметів.
Стомлене ганчір’я на ґанку мріє перетворитися на зів’яле осіннє листя в очікуванні вогню. Але свята інквізиція вирушає повз нього — у бузковій сутіні — до будинку навпроти, що його кличуть «сталінкою». Люба і дорогою не замовкає ані на мить, кваплячись вилити на отця Віктора наболіле, щиро переконана в тому, що насправді вводить його в курс справи, а це зараз найважливіше — він мусить усвідомити, що відбувається. Священик не встигає вловити усіх нюансів, але на оповіді про Віту раптом згадує грозу і те двигтіння у молитовні, яке він пояснив землетрусом. Розуміння, що дівчинка нагло померла, переростає у впевненість, але ж тоді справді панахиду треба служити, а не займатися якимось хатнім екзорцизмом. Та вже пізно щось міняти, ця жінка тягне його за собою, мов бульдозер.
Потрапивши до Любиної квартири, отець Віктор сильно дивується насамперед задушливості — адже центральне опалення ще не вмикали.
— Здоров був, отче, — глузливо вітається, визираючи з кухні, Любин чоловік. — Вип’єш зі мною п’ятдесят грамів для тонусу?
— Шурік! Не заважай! — кидає Люба у бік кухні. «От дідько, не міг ще з годинку десь пошвендяти!» — засмучується вона подумки.
— Я написала хрести на всіх дверях! — промовляє Люба до отця Віктора, наголошуючи на слові «хрести». Той спантеличено роззирається.
— А навіщо?
— Що «навіщо»?
— Ну, хрести на дверях? — бовкає отець Віктор і відчуває, що зморозив, мабуть, щось дурне, тому ніяково усміхається й, аби замнути незручність, починає готуватися до відправ, приговорюючи: — Може, я тобі тут і не потрібний, дорога, у тебе і так у хаті ціла церква.
Але виходить ще гірше — Люба ображається. Вона собі постановила на підставах сумного життєвого досвіду, що так звана врівноваженість і так зване почуття гумору є блазнюванням від байдужості. Вона просто не розуміє, і ніколи не зрозуміє, і не хоче навіть намагатися зрозуміти, як це так можна — поводитись спокійно, тим більше жартувати у критичні моменти. Це така черствість з боку її чоловіка і дочки — казати, що вона, Люба, своїми істерикуваннями нічого не змінить, лише нагнітатиме атмосферу і псуватиме собі й оточуючим нерви! Тобто виходить з цих слів, що людина духовна, тонкої емоційної організації — звичайна істеричка, котра тільки всіх дратує і все псує. А ще вони мали зухвалість щоразу нагадувати, що «добрими намірами бруковано дорогу до пекла»! От і отець Віктор якось так гиденько жартує, мовби не сприймає Любину проблему всерйоз. Ну чому, чому ніхто її не розуміє?! «Я ж тобі казав, — терпляче повторює Любин Бог, — бо вони всі сліпі!»
— Панотче, ви маєте допомогти мені, а ви глузуєте!
— Та Бог з тобою, Любочко, як я можу глузувати з тебе, я ж священик, твоя ревність гідна еее… найвищої… найкращої… еее, ну це… Давай-но почнемо. Я, правду кажучи, ніколи такого не робив, але ж головне — віра в серці, правда?
Люба вже шкодує, що погарячкувала, запросивши отця Віктора, якийсь він дійсно причмелений, треба було в Лавру піти, там, правда, ціни захмарні, але краще вже заплатити справжньому священикові, ніж цей телепень тут зробить щось не те, і воно не подіє. «Але ж твоя віра міцна! Цього достатньо, — озивається Любин Бог, — врешті, Я ж з тобою!» Люба вибігає на кухню і сичить до чоловіка:
— Отець Віктор посвятить хату і помолиться за Юру, а ти маєш висповідатися. Хоч раз мені не заважай, дай мені зробити щось добре так, як я розумію!
— А я не розумію, — цідить Олександр Станіславович, — тобі що, церкви мало? Навіщо ще в хаті цей балаган?
— Балаган?! — аж захлинається Люба. — Балаган?! По-твоєму, віра — це балаган?! І коли твоїй рідній дочці накликають смерть, а на твою хату кидають вроки — це теж балаган?!
ТРАСЬ! — Олександр Станіславович молоснув по столу долонею, зі стола зісковзнула виделка — ДЗЕННЬ!