Юра лежить на шерхлому руберойді гаражного даху і спостерігає за спортмайданчиком крізь вугільно-чорне гілля старої груші. Кожну гілочку окреслено свіжим снігом. Лапаті сніжинки в’ються довкола дерева, й від того здається, що дивишся не на порожній спортмайданчик, а на його побрижене перешкодами зображення на екрані чорно-білого телевізора.
Сніг шепоче, шепоче й шепоче, скручується калачиком і засинає у білопінних квітах, покриває шклом юне листя, білі пелюстки сиплються і сиплються на землю — на голови неповоротким зі сну бджолам, білі градини, як розсипане з гнилої нитки намисто, падають з неба й збивають долі останній цвіт.
Юра лежить у теплій калюжі на руберойді гаражного даху і крізь дощову завісу спостерігає за спортмайданчиком. Точніше, вона дивиться на дощову завісу — грубезну шкляну стіну зі звуків, зображень і руху. Це травень, чудесний грозовий травень — симфонія цього світу.
Ворона ховається між гіллям груші — зовсім поруч із Юрою — і, зиркнувши у Юрин бік, ціпеніє від жаху. Тепер ворона не наважується втекти під зливу, і не наважується поворухнутися, і не наважується лишатись тут далі. Так вони і дивляться одна на одну — ворона і Юра, а довкола клубує і гарчить густе вариво грози, спалахи блискавиць друкують прямо на поверхні світу моментальні знімки сповитих водою рослин і гігантських хмар, що заходять прямо до людських осель крізь прочинені вікна. Сталева нитка впивається у стару грушу, і весь світ вибухає холодним білим сяйвом, стугонить від оглушливого гуркоту, розсипається, наче кришталь від пострілу, займається нетутешнім безжальним полум’ям. «Блискавиця вбила нашу грушу», — каже якась жінка, повертаючись од вікна кудись у глиб своєї хати.
Юру і ворону, наче вони зі шкла, розносить на скалки, розбиває на друзки, розтирає на порох, і останнє, що Юра бачить, — як скалки, криваві кавалки й вороняче пір’я перемішуються у воді між собою та з голубим полум’ям, запахом озону і смородом горілого м’яса, а тоді стягуються довкола неї, наче магнітна стружка.
Частина друга СВІДКИ ЕЛЕКТРИ
1. Чапля звичайна
ЕЛЕКТРА: Вітер мене розбудив опівночі. Дужий західний вітер котив свої теплі хвилі крізь рипливу халупку, доки не виніс мене з ліжка на східці. Запахи закручуються завитками — в сувої, сталки, спіралі, — у вируючій темряві, грузькі нетлі шурхотливо розмішують їх, наче фарби. В дитинстві так змішуєш усі кольори й отримуєш замість очікуваної веселки брунатне розчарування. Розпускаєш його чорним — і по всьому.