Я проводжаю Електру очима скільки бачу, а тоді хапаюся за бінокль і шукаю її струнку худорляву постать на досяжних моєму зору білих острівцях пляжу. Решту простору запинає верболіз. Подумки я прошу когось, можливо богів, можливо саму Електру, щоби вона лягла там, де я зможу її бачити. За мить із зелені випливає Електра і пожбурює на пісок свій спальник, на спальник кидає книжку, сигарети і (ковтнувши з горлечка) пляшку. Ура.
Електра йде купатися. Я, невідривно дивлячись у бінокль на засмаглу Електрину дупцю, витягаю з шортів свій стеллз. Система самонаведення. Точні координати зафіксовано. Боєголовка готова до атаки
десять. дев’ять. вісім.
стій, Електро, стій, мала, ще не пливи
сім. шість.
просто ще трохи постій у воді, нехай хвиля ще трохи полиже тебе крізь трусики
п’ять. чотири.
Електра нахиляється раптом — низько, до самої води — і хлюпає собі на лице
три
тонюсінька смужечка чорних стрінґів запинає дві нірки у глиб Електри
два. один.
Електра випростується
Пізно! ПУСК!
гол
Електра занурюється у воду і пливе.
Чайки хапають з поверхні неба плавальні міхури хмар, сіється лускою сліпий дощ — наче шкляний тиньк з лиця зірки на ім’я Сонце. Зірка стоїть в зеніті любови.
Я закурюю і мляво соваю ногою по даху, втираючи перламутрову калюжку в його старечу руберойдову шкуру. В голові паморочиться. Бичкую сигарету об вулик.
Тепер можна йти купатися, не почуваючись оскаженілим сексоголіком. Злізаю з даху. Голова, наче велика повітряна кулька на ниточці, пливе за мною. Знімаю вологі шорти, вхопившись рукою за драбину. Голова плаває, як ембріон у слоїку з формаліном. Натягую плавки. В голові — дупа. Дупа Електри, розітнена чорною смужкою стрінґів. Щось мені плавки затісні. Під сходами купою навалено яблука, з вуликів на горищі отупілими після граду бомбардувальниками вилітають бджоли, дід мене кличе з кухні — дістав уже. Закурюю і неспішно висуваюся на берег, типу я так просто скупнутись вийшов.
— Привіт, Електро!
— Привіт-ми-вже-з-тобою-віталися, — мимрить Електра, не відриваючись від книжки.
— Чого ти пляшку на сонці кинула?
— Пофіг.
— Що це ти п’єш?
— Абсент.
— Гарячий?!
— Будеш?
Я мовби знехотя підсідаю до Електри на спальник, відгвинчую алюмінієву кришечку і прикладаюся до пляшки.
— Фффууу, мікстура!
— Не подобається — не пий, — одноманітно відказує Електра.
— Можна у тебе тут речі кинути? — запитую я, струснувши у повітрі свій рушник (який нафіг мені не потрібен, бо я ніколи після річки не витираюся) й проторохкотівши пачкою з сигаретами якийсь речитатив футбольних фанів.
— Угу.
— Що ти читаєш?
— «Книгу трупів».
— Цікаво?
— Ні.
ЕЛЕКТРА: Я знала, що він не просто спостерігає за мною — він чатує. Шшшшшууууммммм, шшшуууууммм — морським звуком підходили до мене річкові хвилі від моторки «Стріла», підносили над головою лискучими голими руками й уклінно клали до ніг несповиту грейпфрутову Повню — ніби прямо з берега підібрали.
Я захотіла його одразу, як побачила. Він був занедбаний, мрячний, тьмяний. Може, навіть ворожий. Чоловік його мені подарував. І тепер Він дивиться мені в спину, коли кудись іду. Він мені не належить так, як той, хто віддався з тельбухами і знанням про прийдешнє патрання. Інколи мені ввижається, ніби він сидить в осерді сутінків, зібгавши ноги у лотосі, хоча ніяких ніг у нього немає. Інколи мені здається, що чую його вібрації, і ніби вони звучать як густа дримба настільки низького тону, що цю частоту можна лише відчути поза слухом — так, як контрабас.