Електра підводиться, бере пляшку і сигарету і йде до мене (гаразд, не до мене, а до води) — я відверто — погляд знизу нагору — втупився у чорний лайкровий трикутничок, який рухається між Електриними стегнами в такт її крокам. Електра опускається у теплу воду на мілині поряд зі мною, простягує ноги, спирається на лікті, відкинувшись назад, мов на спинку шезлонґа, тоді перевертається на живіт і копіює мою позу. Мовчки дає мені пляшку. Я роблю ковток. Вона робить ковток. Так по черзі ми і ковтаємо з пляшки мерзотну гарячу рідину — у цілковитій мовчанці, наче два роботи. Ледь вловні хвилі мляво переповзають через наші тіла.
ЕЛЕКТРА: Колись мені наснився маленький клаповухий чоловік у червоному — з’явився і сказав: «Не квапся на пляж, а то скоро народишся рибою і житимеш у воді. Вода — це теж одне з твоїх постійних помешкань, тож не поспішай…» Сьогодні я згадала ці слова, і вони вже не йдуть з мене, як причеплива мелодія. Мені хочеться думати над сенсом цієї фрази, але я не знаю, як це зробити, у мене немає ключів до міркування, так мені здається. Сьогодні моє помешкання — не «мій будинок», а «моя халупа». Вона майже надійно закамуфльована з боку ріки старою греблею — це покинутий водогін. З бетону. Субстанції, котра ідеально придатна для маскування. Коли бачиш бетонні конструкції, розумієш, що нічого живого, окрім комах і ящірок, тут бути не може — тільки мертвотне запустіння. Довкруж збереглися старі поіржавілі знаки і таблички — попередження про те, що на територію стратегічного державного об’єкта вхід суворо заборонено. За порушення — штраф. Усі шпари можливого доступу захаращено давнім індустріальним брудом, серед якого найприємніша річ (у сенсі безапеляційної надійності) — іржавий гамуз сплутаного колючого дроту. Над усім цим щастям гудуть високовольтні лінії електропередач. Серед горнят моєї халупи — парочка велетенських керамічних ізоляторів, із цих самих ліній. Правда, вони більше схожі не на горнята, а на кошмарні коричневі вази суворої епохи Потворного в імперській легкій промисловості. Уздовж води на пружній смузі вологого піску молоді ворони видзьобують равликів з мушель. Проста, як вправа з сольфеджіо для першого класу, мелодія, записана цілими і половинками на нотному стані — ці ворони, залиті сонячним сиропом на прибережному піску, покресленому тяжами і жмутами підсохлої твані.
Я багато чого ховаю в шухлядку млинка для кави. Він схожий на старожитну швацьку машинку з ручним приводом, а його шухлядка — на прикордонний контрольно-пропускний пункт, де все зникає. Все кудись зникає. Може, це не шухлядка кавового млинка, а пащека якогось духа і я його годую? Сьогодні я даю йому річкової м’яти, котра пахне мулом і тванню.
Сьогодні я вкотре не наважуюся обрати собі горнятко для користування, аби з нього пити. Жодне з горнят не є моїм. Спочатку я думала, що мене спиняє розмаїття вибору. Тоді я стала заповнювати горнята всім, що потребувало власного місця зберігання:
перснями,
намистами,
браслетами,
сережками,
дримбами,
монетками,
амулетами,
ланцюжками,
усе це бралося нізвідки, прямо з простору,
камінцями,
мушлями,
яшмово кольоровими сухими квасолинами,
мертвими комахами,
старими блешнями і гачками на рибу,
горіхами,
висхлими клешнями невеличких раків,
насінням чорнобривців та айстр, гарбузів і кавунів, мальви і календули,
поламаними манікюрними ножицями,
гребінцями,
сухими травами на чай та відвари,
гречкою і рисом,
кавовими зернами,
випадковими дрібними знахідками, серед яких були:
старі ключі,
годинникові коліщата,
значки з емблемами організацій суворої доби тоталітаристського Маразму,
розпаровані пластмасові кліпси,
дерев’яні (з іржавими пружинками) і пластмасові прищепки для прання,
залізні прищепки-крокодильчики для фіранок,
бозна-чим,
наприклад: водою — річковою, дощовою, болотяною, денною, нічною, липневою, червневою…
все одно купа горнят по найнесподіваніших закамарках моєї халупи лишалася порожньою. І це вганяло мене у такий азарт, що я всерйоз подумувала про річковий пісок, зрізані нігті й жмутки волосся як про наповнювачі.