Та до дідька той хвіст! — я стягую стрінґи з Електри, вижбурюю їх на берег і знову пірнаю в абрикоси і персики, у молюскові пелюстки, дістаюся кінчиком язика до такого ж ребристого, як піщане дно на мілині, горбика, стискаю Електрині сідниці, навіснію, — Електра не приховує свого кайфу, дозволяє мені тішитися ним, я відчуваю: робити я можу все, що мені заманеться — аби не чіпав хвостика!
Хвостик займає мою уяву (я вже на Електрі, я, розсунувши, наче фіранки, на боки чорні трикутнички її купальника, пожираю невеличкі груди — такі, що хочеться негайно згризти, як паперівку). Я не пам’ятаю, як стягнув плавки — я лише розумію, що уже маю Електру, — думаю, думаю про хвостик, це як електричні розряди, — саджаю на себе Електру, на стегна (хвостик), рухаю її за сідниці (хвостик), верхи на собі, притискаю до себе (хвіст), відчуваю її пипки, цілую, вона зараз скінчить (хвіст), я відчуваю, як скорочуються її м’язи (хвостик), зараз вона скінчить, і тієї миті я трошки посуну долоні вгору і торкнуся хвостика, просто торкну пальцями. Електра з несподіваною силою хапає мене за зап’ястки, розводить на боки мої руки, і так, розіп’ята на мені, вигнувшись луком, притискаючись щосили найсолодшими, найчуттєвішими, оскаженілими своїми горбиками, складочками, бубкою до мого випнутого живота, нап’явшись на мене по саме руків’я, кінчає з хрипким, мов у чайки, пронизливим скриком. Судома її така сильна, що я не витримую, вириваю руки, зіштовхую Електру з себе, готовий запліднити ріку з її кисільними берегами і мушлями, що перлів чекають на дні — я їхній бог, але Електра миттєво нахиляється і хапає напнуту боєголовку ротом… БУУУХ-ВИИИБУУХ… я в шоці! Я стікаю в її розпружену горлянку. Вона ковтає всі ваші перли, чуєте, мушлі?! Ковтає, навіть не похлинувшись, — тільки горлянка спазматично стискається.
— Я в шоці! — тільки і можу вимовити я, падаючи у воду з Електрою в оберемку.
Електра лежить на мені. Я лежу на дні. На мілині. Нас облизує річка. За кілька метрів у прибої прокволо катуляється порожня пляшка з-під абсенту. Я цілую Електру, цілую кутики її маленьких невиразних губів, вона сито усміхається, треться писком об мою шию, а тоді підводиться, підчіплює на ходу свої скручені в мокрий джґутик стрінґи і прямує до спальника — курити. Обабіч її цицечок так і лишилися скачані у смужки трикутнички бікіні. жжСонце запам’ятало її такою!
ЕЛЕКТРА: День у день збирається на грозу, і день у день мені здається, що десь, зовсім поруч, сонце пропікає небо, геть безхмарне, що для інших людей у їхньому часопросторі триває чиста спека. Не ця попеляста каламуть. Я йду по асфальтовій дорозі, що крає навпіл похмуре поле. Гуляю босоніж, у безпорадній нудьзі. Я вже ніколи не літатиму, навіть як поліетиленовий пакет чи стара газета. Я гірша за сміття на цьому шляху. До моїх ніг підкрадається пожмаканий газетяний клубок. Я чомусь підбираю його і розгортаю. Прочитую на ходу викривлені, затерті на згинах рядки:
Заява прем’єр-міністра уряду у вигнанні Самдонґа Рінпоче.
З десятого березня у всіх областях історичних провінцій У-цанг, Кхам і Амдо, а також у різних містах Китаю, населених тибетцями, проходять масові демонстрації протесту. Причина цих протестів криється в глибинному невдоволенні, що накопичилося в серцях тибетського народу протягом п’ятдесяти років репресій, а також у силових методах, якими відповів китайський уряд на мирні виступи невеликих груп ченців і простих тибетців усередині автономного району Тибету (ТАР) та за його межами 10 березня 2008 року.
Для тибетського народу 10 березня — це особлива історична дата. Щорік 10 березня проходять мирні демонстрації, які зазвичай обмежуються одним днем. Проте цього року через невиправдано жорстку реакцію властей і застосування сили протести продовжилися і в наступні дні.
Якби метою застосування сили було бажання китайської влади підтримати мир і порядок у Тибеті, для наведення ладу вистачило б і одного дня. Але минуло вже більше п’яти тижнів, а ситуація так і не нормалізувалася, протести спалахують практично щодня, а у відповідь — нові репресії. Виникає сумнів відносно дійсних намірів китайської влади. Після аналізу багатьох подій найбільш підозрілими виглядають наступні факти:
1. 14 березня влада допустила надзвичайно потужні народні хвилювання у Лхасі, впродовж декількох годин не вживаючи жодних запобіжних заходів.
2. Більшість учасників насильницьких дій не були знайомі місцевому населенню. Зокрема, місцеві люди упізнали в деяких найбільш активних учасниках безладів китайських поліцейських, переодягнених у національний тибетський одяг або ж ченцями.