Ніч сіється, немов пісок або дощ. Моя печаль проростає відчаєм, а тоді розквітає на всю неосяжність темряви пуп’янок злості — густо-червоний вибух висаджує сірий нетлевий попіл нічного шепотіння. Гонор жене хвилі вибухлої квітки в осердя вітру — того, що мене часто будив опівночі. Легка моя голова сіпається, наче я спала поруч з водієм, коли той різко загальмував машину за подих від пса. Клацає у шийних хребцях, я підстрибую, змахуючи крильми. Біль ще розлючує мене аж до білих цяток перед очима — така напруга. Я перелітаю на болото і бехаюся в холодне багно долонями і коліньми. Це і є те, що називають кошмарним сном. Кволо видибую з болота, видряпуюся на кручу, нашпиговану сонними стрижами, як міські багатоповерхівки — людцями. Занурююся у вогкі трави.
Тінь, темніша від ночі, плавко і безшелесно приносить блискавичну смерть маленькій польовій мишці. Смачного тобі, велетенська сово!
Куди зникла? Тільки туристи таке запитують.
Я переступаю своїми цибатими ногами, зупиняюся, аби сторожко і судомно всотати насолоду. Сова полює тут і не лізе в моє болото. Удачі тобі, велетенська сово! Я вже лечу полювати на болото. Я — сіра, я зливаюся з передсвітанням, туманом і людськими снами, які бачу з висоти пташиного польоту.
РІКАРДО: Я не знаю, куди зникла Електра, я давно її не бачив. Але варто мені лише подумати про її прихований хвостик, як у мене встає, і я мушу хоча би на десять хвилин де-небудь зачинитися. Усамітнитися.
ЕЛЕКТРА: Пристрасть робить людей діткливими, вони шизіють і ображаються на такі, здавалося б, неймовірні речі — приблизно так можна образитись на вербу за те, що вона зелена, а не синя. Пристрасть робить людей пожадливими — приблизно так можна бажати зжерти всю землю, якою ходиш, і після того ніколи не какати.
Не було ніякого чоловіка, що дарував би мені будинок, або хоч халупу, я — сквотер. Сквотер — це мисливець. Він вистежує будинок за павутинням. Павуки по-різному заплітають будинок всередині, ззовні і довкруж. Покинуті будинки, іноді мертві, заплетені не так, як будинки, зачинені на кілька днів, з цими плавками і купальниками, рушниками і футболками на мотузці, із забутою навстіж, наче крило у павутинні, віконницею, немитим горням з квіткою плісняви у засохлому ґрунті кавової гущі. І завжди цей звук, схожий на рідний голос, їжачково-затишне нічне буркотіння буксира, який веде річкою баржу, випрасовуючи тиху воду, неквапом огинає поплющені іржаві бакени. Теплий голос рідного тіла, куди тягне вкластися, як лягає фамільна срібна ложка до оксамитового футляра, як зародок у матку — з беззастережним знанням ідеальної підігнаності усіх заглибин і виступів. Голос рук, що дають ритм тілам. Густо-золоті очі, які всюди у просторі є, зі своїми світаннями і спаднями, з поглядом батька крізь річкову хвилю, в глибині все суще — упізнаване, нероз’ємне, можна тінню пірнути крізь усю товщу, власним відбитком, іскрою з неосяжної ватри Всесвіту. Космічна метафора, перетворена усілякими фройдами на смисловий шлакоблок у піраміді людської муки. Є така істота — жінка чоловіка-отця, його струна і звук. Чоловік — величина довільна, він найчастіше не схожий на батька жінки нічим. Так можна приплести який-небудь ідіотський «комплекс Електри» переплетеним соснам чи в’язу, який проростає зсередини бука.
Трохи шкода, що жодного помешкання не вдалося завоювати так, аби воно почувалося моєю власністю, моєю мушлею, моїм прихистком — як людське тіло. Але для мене всюди дім. Справжня небезпека — це дозволити будинкові тебе привласнити, прив’язати настільки, аби позбавити волі. Коли ти не зможеш з ним розлучитися, покинути його навіть у поліційній облозі, в умовах військового конфлікту, в пожежі…
Кульова блискавиця запливла в гості до моїх горнят. Я думаю, це все через Рікардо. Ми з кішкою сиділи на ґанку порожнього сусідського будинку і дивилися на полум’я. Я відчувала себе вороною. І так воно й було. Ми подалися з кішкою до міста, але нехай — все одно скоро осінь. Я не побачу своєї ріки. Я — цвинтарна ворона. Серпанковий слід чийогось сну. Я живу сном, забуваючи попередній, лише округлий блакитний камінь у горлянці примушує мене не засинати глибоко, знову згадувати про те, що позаду були сни, тож і зараз є сон, і надалі ще будуть сни. Я — сіра, я зливаюся з передсвітанням, туманом і людськими снами, які бачу з висоти пташиного польоту.