Електра лежала на ліжку.
А поряд з нею простирадло виминалося під вагою предмета, не придатного до опису людською мовою. На позір принаймні він скидався на щось глиняне.
«Я жива, — причулося мені шепотіння зсередини цього предмета. — Я біжу по скалках розбитих зірок, наче танцюю на шклі усіх склянок, які я колись розбила, краплі моєї крови падають з неба на ваші обличчя — ляп, ляп, грьобаний вишневий апокаліпсис, — ви розмазуєте пиками юшку і хреститесь! Я мчу босоніж битим шклом зірок на асфальтовім небі, бо скоро там, куди я кваплюся, закривається весільний салон — крамничка з чорним вельоном на вітрині. Я маю чорну струну, за яку можна висмикнути зі світу будь-що. П’яні по берегах річок виють проти ночі, наче вовкулаки, дві трохи надщерблені повні дивляться одна на одну, мов у трюмо: з північного сходу і з південного заходу, а моя сеча вигравірувала на піску силует жирафи. Твої стерті на боках об бетон дешеві запальнички… якісь клапті і спалахи твоїх звичок і дій… вплетені у клапті і спалахи намальованого простору… Велетні, гіганти, циклопи крокують нічною планетою. Їхні велетенські, гігантські, циклопічні памперси — завбільшки з кабіну будь-якого учасника шоу просапних механізмів — валяються по берегах річок. Велетенські, гігантські, циклопічні труси коливаються, випрані, на білизняних мотузках. Харчки велетів, гігантів, циклопів утворюють болота серед лісів. Велетні, гіганти, циклопи зупиняються вночі посцяти — і стають річки. Людські і токсичні, як усе людське. Я хочу припинити все це! Я хочу припинити снити всі ці візії. Мені так страшно, любий, і я не можу нічого вдіяти — мною кидає, мов тріскою в кораблетрощі. Я хочу припинити бути тріскою. Навіть якщо це риба. Чи омонім. У сансарі все однаково».
ЕЛЕКТРА: нонопасаранмарія_зажувало_кокте-belle — обережно вивільняючи з-під коліс потяга № 146 Сімферополь — Київ зажовану плівку, вимотуєш із себе ці невиліковні уривки, витягнуту на волосінь магнітну тасьму — слухаєш дощ крізь стукіт потяга, дредастих музикантів — крізь дощ — просвітлення — це знати, що вся музика звучить у просторі прямо зараз, чути її, слухати і мовчати, бо вона слухає і чує тебе! — плівка вимотується навспак, жується, рветься — з кінця на початок…
Сімф розпливається вогнями у дрібному осінньому дощі й циганському галасі…
«б…дь, как трудно работать с пьяными людьми!» — говорить водій-татарин, зупиняючись нарешті на Сімферопольському вокзалі…
всю дорогу строкаті піпли, перебуваючи в суцільному об’їбосі, горлають у темряві гіти вісімдесятих, вимагають зупинок на перекур і на посцяти, у салоні тхне коньяком і одягом, який ночував на пляжі, у салоні бадьоро волають Аль Бано і Роміна Павер, Modern Talking i London Beat, «Кукарелла» і «Но пасаран, Марія» повторюються тричі, ще один п’яний перекур — і я запізнюся на потяг. куди — куди я запізнюся?..
на Коктебельському автовокзалі тлумиться весь цей шальоний дредасто-фінічковий пістрявий розхристаний нарід — його не пускають до автобуса на 18:10, мотивуючи цей побутовий апокаліпсис пришестям додаткового автобуса (того самого, з веселим водієм-татарином, котрий забере всіх і двадцять хвилин чекатиме якогось розпиздяя, що пішов по коньяк)…
в Коктебелі вітряно, тіні дощових хмар стікають зморшками Карадаґа у холодне, ватяно-тихе прозоре море, нарід роз’їжджається. На сріблисто-бляшаній, мов луска мертвої, вже підсохлої риби, пляжній ріні — циклопічні купи коробок з-під піци, пляшки… згортки сонних людей — у спальниках, з беґами під голову… сміття на вузенькій затишній набережній, під акаціями, біля барів… гори, гори сміття…
споглядаю крізь воду рінь, глипаю на бухту, на Карадаґ — туди вночі можна потрапити через паркан, що закінчується в морі разом з хвилерізом, пролізти до заповідника коштує п’ятдесят одну гривню штрафу — недорого за тріп на гору — у вітер, у передгрозу з моря, у ніч, де не чутно всенощного джем-сейшна безугавних джазових маніяків з їхніми нестерпними стандартами…
US3!US3!US3!US3!!!!!!!! — прямо навпроти рубки, я — в рубці, я — рулю світлом, вони кажуть мені в мікрофон: «Туши світло!», вони прямо до мене звертаються! — лише танцювати не можна — звукачам над головою всьо хилитається музика мрячить підступно динаміки спиздили мої кеди підкрадаються музика київське море органіки хто тебе кликав припнуте до днища чудовисько Ирій напруги вібрують бабки електрики колії чаплі зелені цвірконики риба крижини велет крізь хмари маґа… Fatima Spаr & the Freedom Fries відень не має бути як істамбул болісно гарна турчанка голос крутіший ніж у Едіт Піаф в очах вся печаль космосу крижинами електричних риб зелене струм в рік минтая…