Одного разу я все-таки вийшов надвір. Полуднева спека вдарила мені в голову. Я чекав побачити розкислий весняний сніг, чорні голі дерева, мокрих котів. Але довкруж дрімало в якомусь риб’ячо-рослинному безмов’ї по-літньому злиняле місто. Як мертвий кит-самогубця на пляжі, обплутаний підсихаючими водоростями. Утім, за свого одноманітного відлюдництва я міг щось наплутати з часом, бо втратив з ним будь-який зв’язок. Знайомі будинки невловно змінилися звідтоді, як я востаннє їх бачив. Може, їх пофарбували чи відремонтували. Така глуха жовкла тиша стояла в столиці після евакуації дітей. Я саме приїхав вступати до інституту, коли вибухнув Чорнобильський реактор. Пам’ятаю стан фантастичної прострації, котрий ідеально збігався з моїми ранніми переживаннями однієї пісні Б. Г. «Когда отряд въехал в город, было время людской доброты. Население ушло в отпуск, на улицах томились цветы…» Зараз я сумніваюся, чи не йшлося там про «время людской простоты» чи «пустоты», і, можливо, квіти на вулицях «пылились». Припадали невидимим ніжним радіоактивним пилом… Ліниво й уривчасто міркуючи про все це, я дійшов до древньорадянського, знайомого з дитинства, гастроному — одноповерхової будівлі схронно-цокольного типу. В моєму дитинстві це називалося «стєкляшка». На задньому дворі таких гастрономів завжди були пункти прийому склопосуду. Туди я і подався, обійшовши попід облущеною стіною безлюдну будівлю з порожніми полицями всередині, за каламутною задряпаною вітриною. На пластмасовому ящику для пляшок сидів чувак у джинсовому костюмі, яких уже років двадцять мої співгромадяни не носять. Цей тип одягу зник навіть з провінційних секонд-гендів, навіть бомжі його років десять як зносили. Я зупинився на віддалі, але чувак відчув мою присутність і підняв голову. Окошив мене відсутнім поглядом серійного вбивці на сповіді. Над його полисілим тім’ям електрично зблиснув прозорий блакитний німб. Я зрозумів, що це опіатник, причому він щойно втерся, його вже розтягло, і я опинився в зоні його приходу. Квола усмішка тихо промовила до мене:
— Сідай, посидимо.
Я підсунув до себе ящик і сів.
Він щось сказав. Я щось відповів. Безглузді кострубаті конструкції зі звуків, літер і складів маслянисто-веселковими бульками полинули вгору і розчинилися в небі.
Ви помічали, як уві сні трансформуються форма і зміст емоцій? Можна говорити про ковбасу або невпинно повторювати газетний заголовок, вимовляти одне-єдине слово, скажімо «шафа», чи сіяти абсолютно безсенсовними словосполученнями, де слова сполучаються цілком довільно, неоковирно, абсурдно. Але це не важливо. Ти й не згадуєш про ту повсякденну звичну напругу, з якою добираєш слова і складаєш їх у речення, щоби передати навіть дуже просту побутову думку. Уві сні це не має значення, розмова може наповнитись такою глибокою чуттєвістю, таким розмаїттям сенсів у найтендітніших відтінках, що ти навіть забудеш соромитися себе, помічати убозтво і умовність оточуючих декорацій. Навіть якщо розмова відбувається прямо посеред загального коридору на подертій розкладачці, яка перегороджує прохід на сходи у під’їзді між ліфтом і дверима на вулицю. Коли ви прокидаєтесь, то майже одразу забуваєте зміст розмови. Можливо, ще мить тримаєте тілом яскравість переживання і окремі фрагменти сенсу.
А тоді одразу ж бачите, наскільки неправдоподібним був інтер’єр, наскільки смішними, жалюгідними і безглуздими були повторювання слова «шафа» і полум’яно-вдумливий діалог про ковбасу. Маячня. Сон зіжмакується і викидається у сміттєвий кошик пам’яті. А тепер припустіть: усі сни тотожні. Хіба ви не спостерігали цієї особливості спілкування у житті, яке називають реальним? У кожному зі снів ти однаково втягнутий і поглинутий переживанням самого контакту, дії. Слова тут нічого не варті, можна було б взагалі обійтися без них. Говоріння мовою — рудиментарна звичка у цьому потоці безпосередньої передачі відчуттів. Не важливо, що ви говорите, — важливо як. Збоку ця невисловлювана гра сенсів виглядає щонайменше кумедно, якщо сприймати лише двох істот, котрі ведуть діалог уголос. Невідомо, яким є насправді сенс кожного слова і скільки сенсів може бути в одній фразі.
Він сказав, що слово «промоутерство» означає промотування чужих бабок. Я сказав, що у нього над головою горить газ. Він сказав, що його з’їли багатороті червоні сутності. Я сказав, що фраза «я тебе вб’ю» може прозвучати з вуст коханої дівчини, а може бути сказана агресивним важковаговиком чи, там, прокурором. Або кимось із батьків. І в кожному випадку вона означатиме інший вид убивства. Він сказав, що пристрасть — один з механізмів, що забезпечує процес розмноження, і виконує він камуфляжну роль. Щоби дві несумісні за жодною ознакою, окрім статевої, істоти все-таки спарувалися, а там хоч потоп.