ЕЛЕКТРА: Я переслідую продавчиню з відділу миючих засобів до каси, щоби подивитися, як рухаються товари на стрічці, й вгадувати вдачу людини, котра їх придбала. Це як кросворд. Дивлячись на те, що і в якій послідовності людина вибирає, можна вгадати, якою вона є, якою вона показує себе іншим, якою бачить себе і якою їй хотілося б бути. До каси велика черга. А касирка лінива і безвідповідальна, і це означає, що я зможу розважитися, спостерігаючи, як пропливають товари, як ніби здригається кожен мертвий пакуночок споживацького компосту від бридкої вібрації, коли йому пробивають штрих-код, побачити, як руки розраховуються за цю купку харчового або не харчового, але, в кожному разі, отруйного лайна, і лише тоді, в останню мить глянути на самого покупця, аби пересвідчитись, що я все правильно вгадала.
АЛКА: Хоч би Аякс був удома. Або хай цей ледар Івасик, хоча би він був удома! Так бридко і моторошно. Здається, що за тобою крок у крок суне якийсь окремий кавалок холоду, відмінний від того, що довкруж надворі. Люди мрячні, під ногами чвакає солоний бруд зі снігом, схожий на рідке гімно. Від солі потім лишаються паскудні білі патьоки на сапогах. Темніє на вулиці вже о четвертій, а зараз сьома — і вже ніч. І чогось так страшно, не знаю, ніби хтось мене переслідує. Швидше би вже той тест спробувати, боже, тільки б не вагітність. Але чого мені так млосно? Я десь чула, що у вагітних з’являється манія переслідування, усілякі страхи дурні. Може, за мною справді хтось іде, вчепився якийсь маніяк і вистежує, де я живу. Тільки би Аякс відповів, ну ж бо, з’єднуйся… чорт, довбана мережа. Добре, наберу ще раз, скажу, щоб зустрів.
Алка пришвидшує ходу і все ніяк не може додзвонитися ні до Аякса, ні до Івасика. До того моменту, коли їй треба проскочити невеличкий пустир з радіовежею, вона вже так себе накрутила, що навіть озирнутися боїться. Уявивши, як переслідник наближається до неї ззаду, також пришвидшуючи кроки, Алка не витримує і зривається на біг. Коли вона залітає до під’їзду, то вже не тямить себе від паніки. Захекано притуляється до рідних дверей і щосили тисне на дзвоник, вільною рукою перевертає вміст сумочки в пошуках ключа та ще й гатить ногою у зарепану дерматинову оббивку, поки чує — здається, її вже кілька дублів як мали б наздогнати і закатрупити, — клацання у замку. Ффффффух!
ЕЛЕКТРА: Ось ми і вдома. Чи ще піти чогось випити в барі? Гуде океан, і все коричневе, бууууууууль. Мене тут називають Божевільною Юрою. Хто б ото вже казав. Усі ми якісь зациклені, а значить — божевільні. Спочатку брудно-жовтий туман був скрізь, а потім раптом почало збовтувати — ніби мене зняли зі штатива. Я — відеокамера в режимі ручної зйомки. Працюю на мікшері — ніби прозорі плівки зображень накладаються одна на одну, одна мапа дійсності напливає на іншу — таке буває, коли вже прокинувся, але ще бачиш сон — як діафільм на всіх предметах кімнати.
ЕЛЕКТРА: Неможливо виявити, яка з дійсностей, що називається, реальна (тобто ближча до тіла) — можна тільки оприявнити одну крізь другу своєю увагою до деталей. Коли я в барі, то на його інтер’єр накладається зображення кімнати, подекуди меблі цих паралельних просторів збігаються неоковирно, утворюючи химерні конструкції, наче хибно припасовані напівпрозорі пазли — у кімнатній шафі стоїть стілець, а на ньому — склянка з недопитим рідким вогнем, щось типу того). Зі свого місця в барі я бачу в різних комбінаціях стосунки чотирьох людей, емоції ще одним шаром слайдів накладаються на обидві мапи замкнених просторів як візії монстрів і дивовижних істот, породжених тими стосунками. Ті неймовірні створіння чомусь виглядають загрозливими, і я стріляю в них з арбалета, вбиваючи таким чином і ситуації в кімнаті, що їх породили. Тоді знову насувається туман, а потім тане, і знову все повторюється. Це важко пояснити. Навпроти мене сидить Женщена В Поліетиленовому Кульку, снує свою нескінченну історію. Це історія про Алкоголь. А я за її плечем бачу симпатичну чорняву дівчину, вона студентка, вчиться на режисера, її звуть Маланка. Там, довкола Маланки, весь час грає альбом Бумбокса «Сімейний бізнес». Я фіксую її монолог: виходить, камера і режисер є, а оператора нема. Я дрейфую, може, я сама собі оператор: за що увага вчепиться, те і зніматиму.
«Ранок п’ятниці» — ось що я нарешті бачу. Літери великі й білі, мовби водостічні труби обмерзли кригою і бурульками.