ЕЛЕКТРА: Світло вмикається. Навпроти мене тепер сидить маленький жовтий чоловічок з вухастою лисою головою, босий, замотаний у червону тканину і картатий плед на попереку. Умостився з ногами на лаві, підвис у тихому світловому озерці, дивиться крізь напівзаплющені дрімотно очі в одну точку на сторінці розкритої книги. Поруч з ним вирубається, аж хропе, якийсь роботяга. Принаймні виглядає він саме як заводський роботяга, хоч і закамуфлювався під рибалку. Його тіло метляється, мов стрілка розмагніченого компаса, описує кола, голова смикається, наче йо-йо, але він не прокидається. Окремі кола описують кінчики його спінінгів з примотаними грузочками у задубілих від багаторічного слизу сіточках кормаків, ці спінінґи наче антени, вібрують між колін, транслюючи хвилі передсмертних риб’ячих пісень. Скільки холодних таємничих риб висмикнуто з переймів річки у безжальне повітря? Що вони відчули, ці риби, коли їх підсікали? Можливо, те саме, що немовля, коли народжується? Чи є у риб тіні? Які тіні мають мулисті риби вночі, коли Повня? Чи залишають вони свої тіні на дні, коли напинається волосінь і волочить їх до поверхні — прямо в осердя сліпучого сонячного сяйва? Тіні відлущуються від агонізуючого тіла, бо не пристосовані до такої стрімкої зміни швидкості, тіні нескінченно довго падають на дно у тьмяних лелітках посмертної луски і лінивому серпантині водоростей. Мені так хочеться зазирнути у книгу, яку читає вухастий чоловічок, що я починаю потроху соватися вбік, аби опинитися до нього під кутом. Раптом він глипає з-під своїх припухлих повік просто на мене, наче з кришталевого келиха окошує світлом, усміхається і, хихикаючи, простягує мені книгу через прохід, нахилившись уперед так, що його торс утворює паралель до підлоги. На мить легко склавшись навпіл і торкнувшись грудьми зібганих у лотос ніг, він легко розгинається, сміючись кожною зморшкою круглого повногубого обличчя. Книга опиняється у мене в руках, і я довго не можу нічого розгледіти крізь світло. Воно наче і не сліпить, але виявляється єдиним, що є. Коли я фокусуюся на книзі, то бачу ледь жовклі чисті аркуші. Чисті, мов прання на мотузках під вітром. Протяг легко гортає однакові сторінки, і на жодній немає навіть крапки.
— Про що ця книга? — запитую я через прохід і бачу свої слова у хмарці — по складах і літерах — наче в коміксі. — Тут нічого не написано, чи я нічого з написаного не бачу?
— І те й інше — це книга про все. Про все-все! — усміхається чоловічок.
— Наприклад, про що? Про що конкретно — хоча б епізод?
— Ні про що! Про все! Наприклад, про те, що ти зараз намагаєшся прочитати книгу.
— Типу книга буття?
— Можна і так сказати. Книга буттів чи книга забуття… Ніщо. Можна все, що завгодно, сказати, і все це буде і правдою і неправдою для того, хто визначає, — і про це також написано у ніщо. Наприклад, у ніщо написано про те, що обставини, за яких людина померла, щось таки важать. Точніше, не самі обставини, звичайно. Бо вони — лише зовнішній прояв якості смерти, її ступеня, якщо хочеш. Найважливіше, що тільки може зробити істота, — це правильно померти.
— Це як — правильно померти?
— Усвідомлено.
— Хіба людина може не усвідомлювати, що вона помирає?
— Може. Людина може од жаху втратити свідомість і пропустити найцікавіше. І найважливіше. Єдине, що може налякати затьмарений розум, коли тіло вмирає, — то це він сам. Розум витягує зі схованки — тіла, наче рибу з води, і він лякається сам себе.
— Він що, такий страшний?
— Ні, просто він перебуває в такому стані, наче ніколи себе не бачив. Точніше, він ніколи на себе не дивився, тому що потрібен хтось, хто йому вказав би на його природу.
— Неодмінно хтось потрібен? Розум сам не може додуматися? Він же називається «розум» — значить, він мусить бути розумним.
— Додуматися — точно не може. Твоє тіло, наприклад, не може побачити свою голову — хіба що трохи писку, волосся, якщо воно довге, може побачити все, що спереду нижче плечей (кінцівки, живіт), і трохи сідниць, але не спину. Очі не можуть побачити самі себе. Без дзеркала — ні, не можуть. Але, скажімо, своєї потилиці ти не побачиш навіть у дзеркалі. Для цього потрібно стати між двома дзеркалами. Так само і розум. Неодмінно хтось має вказати йому на його природу, тобто для початку — показати уповні, інакше — навіть найкращі розуми знову повертатимуться в людський світ нескінченно, кальпи і кальпи. Це дуже довго, а у світі заплутаності за цей час може статися що завгодно.