— Так нечесно!
— Так є. А як — чесно?
— Не знаю… Так, щоб не повертатися. А ви що тут робите? Куди ви їдете?
— Я медитую. Не тут.
— А де?
— В медитації.
— Це типу як уві сні?
— Кожен, хто в медитації, — для інших ніби спить. Але насправді це інші — сплять.
— А хто ви?
— Я — лама. Для тебе, якщо захочеш, — мама.
— Ви ж чоловік, як ви можете бути мамою? Чому не тато?
— Всі люди є нашими матерями в минулих життях, усі всім матері з безпочаткових часів — он і ті хасиди, і ці двоє арабів, і та набожна бабця. Хоча і татом кожен з них був і є. І вони всі — будди, навіть якщо вони про це не знають. А вони не знають. Ти можеш зробити щось хороше.
— Що?
— Щиро, від усього серця побажати їм усвідомити себе тим, чим вони насправді є.
— А чим вони насправді є?
— Насправді вони є буддами.
— Але я такого ніколи не робила.
— А ти спробуй. Ти уяви, що вони — це ти, а ти — це всі вони, тоді засвітиться співчуття і ти зможеш щиро побажати щастя всім істотам.
ЕЛЕКТРА: Я роздивляюся довкруж і бачу, що оточують мене зовсім не люди — це неймовірні потвори, навсібіч з них ростуть якісь жахливі мацаки, вуха, чайники, хвости, люфи рушниць, члени, цицьки і дроти, волосся і шерсть, коріння і пагіння, плавці і голки, телевізори, морозиво, антени і сигарети, мандаринки і скручені в трубочку газети, червоні химери і язики полум’я — не знаю, як це пояснити… Скажімо, я дивлюся на ту старушенцію в перснях, вона дрімає, чіпляючись за свою сумочку, і тут потяг збовтує нас усіх якимось лихоманковим перешарпуванням, голова жінки метляється, і замість лиця оприявнюється боргесіанська голова птаха з доісторичним дзьобом, укрита шкарубою струпів і якихось ороговілостей… Світло вимикається.
Я не знаю, як можна таке спробувати — побажати цим почварам усвідомити себе буддами, якщо з них таке росте. але я не знаю, які з себе будди, і я не можу замислюватись. Просто світло вмикається і. Іііііііі.
— Що це таке? — кричу я до Лами крізь буревій звуку.
— Це ж твій сон, а не мій, — посміхається Лама.
— Але мені звучить весь простір! Він весь — зі звуків, наче я стала музикою, котра сама себе створила і виконує. Це як просвітлення!
— Просвітлення — це знати, що вся музика звучить у просторі прямо зараз, і знати, що вона — чує тебе.
— Так! Це так і є! Я — музика, що чує сама себе! Оце і є просвітлення?
— Мабуть, тебе проковтнув будда, і всі будди і бодгісатви з тебе регочуть. Це проблиск сонця з-за хмар.
Світло вимикається. Світло вмикається, і чийсь пронизливий крик розбиває все довкруж на строкаті пікселі. Кричить хлопець з неприродно вивернутими кінцівками — так виглядала покручена церебральним паралічем мама однієї моєї знайомої. Вона вже не могла говорити — тільки інколи, особливо коли її надовго залишали саму, починала гугняво завивати. Але цей юнак не паралітик — він весь у крові, у нього зламана рука — гострі уламки кістки продерли одіж і стирчать, як молочні зуби з ясен акули. «Де мій мотоцикл?! Де мій мотоцикл?! Заберіть звідти мій мотоциииикл!» — вищить він, витискаючи з розірваних голосових зв’язок останні вібрації натужної муки. Світло гасне, а коли вмикається, то хлопця вже нема. Я нахиляюся до Лами — він уважно на мене дивиться з-під повік.
— Що це було?
— Це був хлопець, який помирав.
— Він зник, тому що помер?
— Навпаки — він зник тому, що припинив умирати. Точніше, не припинив, бо він же і так поступово вмирає і коли-небудь помре, як і всі люди, а зараз його просто реанімували, і він ще трохи поживе у цьому тілі. Його підлатають, хороший хірург йому попався.
— А ці всі люди тоді що?
— Вони втратили свідомість, коли помирали. Те, що тримало купи їхні тіла, розчинилося, і залишилося тільки їхнє затьмарення. Вони по-справжньому нічого ніколи не переживали і не відчували, жили як у комі, безтямно виконували якісь прості життєві функції. Так, як люди коматозять, коли їдуть у метро, мріючи якнайшвидше вийти, ніби вагон — це вимушений тайм-аут у житті, тільки ці люди — все життя прожили так, ніби вони просто терплять час до своєї зупинки. Вони весь час забувають, що ніякої зупинки не існує.
— То що ж ви тут робите?
— Я ж говорив — медитую. І не те щоби прямо тут… Просто ти хотіла мене побачити, ти хотіла цього найдужче, і тому ти мене бачиш.
Лама підморгує і киває на двері: мовляв, тобі виходити, Юро.