Тоді я просто сідаю на ліжку і дослухаюся до голодної, але чемної кицьки, яка шкробає зсередини мені в груди, ніби в зачинені двері. Може, то в мені живе Кішка-Метелик, прогризається назовні? Щойно я зважаю на це шкробання і приділяю йому увагу, як воно переростає в грюкання, а тоді протяг розчахує мене навстіж.
Ось батьки моєї однокласниці Юри, котра зникла безвісти, — вони сидять у своїй хаті, як мухи, — по різних кутах, ніби кожен стереже свою територію. Ось приходить до них наш дворовий священик, отець Віктор, якого міська влада виганяє з хати-каплички, і я бачу, що він зайшов до Юриних батьків тільки тому, що більше нема куди — всі сусіди або працюють, або п’ють, або трахаються, або хворіють, або вмирають — нікому бідолашний отець Віктор не потрібен. Якби я міг, я запросив би його жити до нашої хати, я подарував би йому цю хату, хай би він тут навіть капличку свою зробив, аби лиш не бачити, як сльозяться йому запалені очі, як тремтять його пальці на хресному знаменні, як він вибачається і посміхається, наче просить не чіпати його, коли надворі негода! Весь цей будинок, і сусідній будинок, і вся наша Привітна розкриваються своїми картонними картинками, як дитяча книжка-складанка прямо в мені, точніше — це я — дитяча книжка-складанка з глянсового картону, я хочу, щоби моя мама прочитала мене мені, хворому на тиф хлопчику з минулого століття.