МАЛАНКА: Івасик став бурмотіти вві сні, все повторює, мовляв, пішли кудись вип’ємо, тільки що навіть заметався і сів на ліжку, нестямний, мов у пропасниці, і як закричить: «Вихід! Ходімо до виходу!», чи до «Виходу», та, мабуть, все-таки він мав на увазі наш бар «Вихід», але куди з ним таким іти, Алка все не виходить — тільки вода шумить, заснула вона там, чи що, хоча ми і так усі ніби спимо, мені весь час здається, що все це просто поганий сон, і вже зараз має задзвонити будильник, і я нарешті прокинуся і піду на пари, тільки я не розумію, чому я не можу прокинутися без будильника, раніше я часто прокидалася хвилини за три до сигналу, наче хтось мене штовхнув легенько зсередини, може, моє власне серце… але я точно сплю, тому що не можу керувати своїми діями, я це щойно помітила: хотіла прикласти руку до серця, а не змогла — ніби забула, як це робити, як давати команди тілу, не знаю, до того ж, я ніби не хотіла тривожити Аякса, точніше, не хотіла з ним бачитися, а чомусь пішла до нього на кухню, і мені наснилося, що він глянув на мене так, ніби за мить постарів на сто років усередині себе і сказав: «Я тобі допоможу їх розбудити, ходімо»…
АЯКС: Маланка мала рацію, точніше, Івасик мав рацію, треба було просто вийти з цієї чортової хати, як я сам не додумався до цього! Я, правда, не думав, що все довкола буде аж настільки невпізнаваним, мало того, я запізно зрозумів, що ми не зможемо повернутися назад, що ми взагалі невідомо де, все довкруж велике, нове і викривлене, як у дитячому сні, — танцює і змінюється навіть від мимовільного погляду, будинки стають котами, а коти — хмарами, а хмари змінюються, змінюються — як у кіно. ми заходимо у хмари, наче ми — літаки, блукаємо в тумані, виходимо на цвинтар і рій велетенських пуків людського волосся насувається на нас, ці волосяні штуки ширяють і скачуть, нападають на нас звідусіль. але чомусь я почуваюся таким відстороненим, ніби шукаю щось дуже важливе, єдине по-справжньому важливе, і знаю, що найстрашніше — попереду, найстрашніше — ніколи це важливе не знайти, тому всі ці вистави зараз — ніби черговий сон уві сні, на чию безглуздість нема сил реагувати. мій максималізм — наче фамільна реліквія чи спадкова ознака породи — стоїть у мені, як лицарські обладунки, на почесному місці, а в цих обладунках — відчуття свободи — не як ідеї, а як відповідальності за вибір, відповідальності за усвідомлення неуникності вибору, я ніби з тих альпіністів, котрі до неосяжних обширів плато добираються найкрутішими скелями, а тоді висаджують це плато разом із собою.
ЕЛЕКТРА:… щось вибухає, і після спалаху западає темрява, наче хтось висадив світ і він скінчився. Але ні, не скінчився — темрява не остаточна, я розрізняю у цій темряві ще густіші за неї тіні — це плавають мертві тіла — колоди… наче потопельники у підземній печері, наповненій двома потоками — прісною і солоною водою. Я чую здушену лайку Ігорка, який рушив до електрощитка вмикати світло. І поновлюється наш бар, ніби нічого й не сталося. Тут ніколи нічого не стається. Святий Пес Пива декламує своє:
Женщена В Поліетиленовому Кульку задрімала, заледве не дзьобаючи писком вогник свічки, Нумо щось розказує тихенько своєму візаві, Водій Маршрутки грається у свою звичну гру — чекає, коли задримбає Святий Пес Пива, а той править своєї:
АЯКС:…коли ми заходимо, всі замовкають і витріщаються на нас так, ніби це ми якісь фріки, а не вони, ніби це у нас на голові поліетиленові кульки, або ніби це хтось із нас, наприклад, Алка, націлює на всіх по черзі масивного арбалета, напинаючи тятиву зі справжньою бойовою стрілою! Утім, невідомо, як ми виглядаємо, точніше, якими вони бачать нас. Он у Івасика вся пика заюшена, ніби його об асфальт семеро гопників товкло. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Бармен зирить на мене так, наче я деру його тьолку і ще між фрікціями прошу пивка на шару. І тут отой потворний бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе якесь вовкулаче завивання. Він б’ється наче під струмом, з гнилого чорного рота летить піна, блін, та я манав такі генделі, треба звідси валити. Але раптом якесь забрьохане гіпове чмо схоплюється на рівні й верещить: