— Чому ви прийшли на летовище?
— Тому що мені вказала цей шлях моя мама. Ти, мабуть, її пам’ятаєш.
— Так, я пам’ятаю. У тебе класна мама.
— А ти тут чому?
— Я побігла за тобою. Впізнала тебе, коли ви до «Виходу» зайшли.
— Мені Івасик говорив, ніби ти була у мене закохана. Вибач, що не помічав.
— Та нічого. Головне, що ти прийшов, — усміхається Юра. — А чого ви не заходите? Тут такий вітер…
— Поняття не маю. Завтикали. Може, тебе чекали?
Юра і Аякс дивляться одне на одного зі спокійною приязню, навіть крижаний вітер, здається, не шмагає їхніх облич, а просто малює довкруж кольорові абстрактні візії, як Віндоуз медіа плеєр, якщо ним запустити музичний файл. Маланка обіймає себе за плечі і присідає навпочіпки. «Мені зле, — шепоче вона, — давайте зайдемо всередину. Я хочу чогось гарячого. Мені дуже холодно». І видає зубами цілий каскад барабанних трелей. У шклі за Аяксовою спиною маячать відображення і тіні, відмінні від картинки, яка мала би відбиватися, хоча крізь двері проглядається порожня зала. Юра зводить арбалет і стріляє — двері зрушують долі хвилею шкляних кубиків, як вода з велетенського тріслого акваріума. Розмиті сфери брудних матових кольорів, ніби згустки туману з яскравими проблисками, вириваються назовні, і вітер змішує акварелі, задимлюючи нестерпне сяєво.
— Ти що робиш?! — скрикує Аякс. Маланка дивиться знизу вгору, мов смертельно хворе кошеня.
— Монстри, — посміхається Юра.
— Огооо… Мама розказувала, що настає такий момент посмертного божевілля, коли ввижаються монстри, демони і божества, слухай, але ти це дуже невчасно, нам треба добратись до літака, а там уже дурій собі скільки завгодно.
— Та ні, Аяксе, я їх весь час бачу, вже давно, то моя з ними справа, все нормально…
Маланка раптом підводиться і плентається до залу. «Ходімо, — мимрить вона, — Юра відкрила прохід…» Юра з Аяксом ступають за нею. Маланка шукає кавовий автомат, навіть не озираючись, наче траєкторія її руху сама точно знає, куди вести. Аякс і Юра сідають у пластмасові крісла прямо перед моніторами. Монітори одноманітно сірі, наче показують дощове захмарене небо. І раптом вони всі вмикаються кількома різними беззвучними зображеннями. На деяких вмикаються музичні канали, на інших — спортивні, на кількох виникає заставка документальної програми «У калейдоскопі бардо» і змінюється трансляцією кольорових витівок вітру на вулиці. На моніторі, котрий висить навпроти Аякса і Юри, вмикається мусульманський телеканал «Культура», передача «Світ очима жінки» — в екрані зринає паранджа і запинає екран затеемом, в якому з’являється прямокутне віконечко, схоже на замкову бійницю. У віконечку пропливають білосніжні купчасті хмари, потім ніби з висоти пташиного польоту з’являється якесь місто, його обриси чіткішають як з наведенням різкості в оптичному прицілі. Юра стежить за хиткою Маланчиною фігуркою в глибині залу, крутить в руках шалик, погойдує колінами арбалет.
— Слухай, а як ти знаєш, коли і на який нам літак? Скільки нам тут ще сидіти? Чого ми одразу не пішли на летовище? І де ми візьмемо квитки, чи що там… перепустки?.. Може, нам треба буде розгадувати загадки Сфінкса чи, ну я не знаю, щось таке робити, пройти якесь випробування?.. — запитує Юра залиплого на екрани Аякса. Аякс дивиться програми без звуку з промовистою усмішкою людини, котра нарешті отримала підтвердження найгірших своїх здогадів про будову цього мерзенного світу.
— Не знаю, — крізь зуби відповідає Аякс, навіть не глянувши на Юру, — ми взагалі-то чекаємо, доки Мала знайде собі кави.
Юра пильно розглядає свій арбалет, ніби хоче виявити, дослідити і зафіксувати у пам’яті всю його клітинну будову — мертві клітини дерева і кристалічні решітки металу. Тоді повільно піднімає арбалет з колін і стріляє в «Калейдоскоп бардо» (злива блискучих скалок породжує чистий тривожний звук китайської співочої чаші), у «Світ очима жінки», в музику, у спорт — у кожен екран по черзі, — зосереджено, наче збиває в тирі одну за одною понівечені пивні бляшанки, щоб виграти м’яку іграшку. Аякс після кожного пострілу переводить погляд на працюючий монітор, тільки міцніше стуляючи губи. Коли Юра влучає в останній монітор, Аякс заплющує очі, його лице стає схожим на похмуру індіанську маску, на посмертну маску вождя якогось племені з холодної північної пущі. Долунює лише одноманітне гупання — це Маланка домагається від автомата кави.