— Знаєш, — вимовляє раптом Аякс, — якось, перед тим як ми всі — я, Маланка, Івасик і Алка — поїхали в Карпати, я вночі вийшов на двір… стояла Повня. Я довго дивився на неї крізь вікно і відчував, як вона виманює мене маминим голосом. На вулиці було так тихо… навіть пси ніде не брехали. Мені здалося, що я ніколи ще не бачив цей простий і знайомий світ таким чистим і таким прекрасним. Я став спиною до Повні і довго вдивлявся в центр своєї тіні на асфальті, а тоді, як мене вчила мама, глянув перед себе і побачив, що проекція моєї тіні не має голови. Це означало, що я скоро помру. На якусь мить мені стало так страшно, що аж волосся на потилиці піднялося, потім мене накрила хвиля такого неймовірного блаженства, що я не беруся це описати словами, бо я нічого такого ніколи не переживав, навіть у дитинстві. Це була мить, секунда, а тоді я просто тихо розсміявся сам до себе: дурний, як можна вірити в таку маячню, ніби я дівчинка, що обчиталася химерних книжок про магію! Ну як це я можу скоро померти, такий молодий і здоровий, і такий… ну, звичайний, прагматичний, урівноважений, обережний хлоп. З чого б це мені раптом помирати?! І все. Все стало на свої місця, довкола мене була звичайна місячна ніч, мій рідний двір, мій будинок, знайомі дерева. В яру гавкнув пес. Удалині гуло нічними автами місто, у когось із сусідів грала музика… Я повернувся до квартири, сів за комп і забув про свою тінь без голови аж до цього моменту. А зараз чомусь згадав.
— Я теж, коли думала про смерть, не могла її приміряти на себе. Ніяк не могла уявити собі, як це так можна взяти і померти. В сенсі, коли ти молодий і здоровий, живеш у звичайній родині й нічого особливого з тобою в житті не трапляється і не може трапитись. Ну, такого, від чого можна померти, бо ти навіть дорогу переходиш на зелене світло, попередньо глянувши ліворуч і праворуч, як вчили в дитинстві батьки.
До Аякса і Юри нарешті підходить Маланка, вигляд має такий, ніби втекла з морозилки у моргу.
— Тут нема кави! — хрипить вона. — Тут взагалі нічого нема. Тільки старі газети і парфуми. Я хочу звідси піти! Я хочу звідси піти негайно! Я хочу додому! Мені потрібно до лікарні! Якого хріна ми сюди приперлися! — Маланка підстрибує на кожне слово, під її ногами скрегоче бите шкло, а з її рота ллється вода, чиста прозора вода стікає підборіддям, заливає одяг, Маланка труситься так, наче крізь неї пустили електричний струм.
Аякс хапає її в оберемок.
— Все, все, заспокойся, Мала, ми вже йдемо звідси, тихо, ми ось уже негайно йдемо… — І він тягне Маланку за собою уздовж скляної стіни, за якою алюмінієвим пляцком лежить летовище. Вільною рукою Аякс гладить і притискає до себе розкуйовджену Маланчину голову, ніби хоче увігнати назад цю істерику, втерти її, як масну їдку мазь. Маланка підвиває, з неї хлище вода, Аякс уже також змок. На долівці вони лишають за собою мокру смугу, наче слід равлика, наче слід від швабри з мокрою шматою, що колись була улюбленим халатом прибиральниці тьоті Валі. Юра йде по воді, хляпаючи важкими стіллзами. Аякс веде до турнікетів. Коридор перегороджують звичайні метрополітенівські турнікети, а за ними — чорна ґумова завіса, імовірно вихід на летовище.
— Дивіться! Он він! — скрикує Аякс, показуючи на летовище. Там стоїть червоний літак, якийсь допотопний ТУ-134. — І це не сніг, це абрикосовий цвіт! Я думав, що летовище засніжене…
— Який сніг? — дивується Юра.
— Неважливо! Головне — літак є! Ходімо швидше!
Раптом по той бік турнікетів нізвідки зринає чоловік з пістолетом. Ніхто не встигає втямити, що за видиво. Куля летить і летить,
Юра дивиться кулі в пику,
ось куля вже візаві —
і ось між Юрою і кулею метнулася тінь.
Світ увібрався в безгучну блискавицю.
Тінь увібрала в себе кулю, здригнулася всім світом і збила Юру навзнак.
Чоловік за турнікетами зник.
Аякс і Маланка заклякли. Дивляться, як Юра вибирається з-під чийогось тіла.
Її арбалет пожбурило геть, він лежить під скляною стіною у смузі чистої прозорої води і проростає грушевим пагінням, пагіння розквітає білим цвітом, довкола нього рояться бджоли, джмелі, оси, веселкові полиски пробігають мокрою підлогою, клітина аеропорту тихо гуде… Юра стає навколішки біля тіла.
— Тату! — Вона торсає тіло за плечі, шарпає за волосся, гладить по лиці. — Тату! Це мій тато, слухайте, це тато! Татку!
— Олександре Станіславовичу?.. — шепоче Аякс. Маланка вислизає йому з рук і знову сідає навпочіпки, затуливши обома руками рота і розгойдуючись, як запопадлива плакальниця.