— Чого вам треба? — запитав він. — Грошей у мене немає.
Газетяр зареготав:
— Друже, ми не збираємось тебе грабувати. Ми справді хочемо в тебе дещо спитати. Як тебе звуть?
Натаніель ковтнув слину:
— Е-е... Джон Лютієнс.
— Лютієнс? Ти диви! Що ж ти робиш тут, Джоне? Де ти живеш?
— Е-е... в Гайґейті.
Лише тепер Натаніель зрозумів, як прикро він помилився.
Фред аж свиснув. А газетяр недовірливо, хоч і ввічливо, додав:
— Отакої! Джоне, це ж район чарівників! Хіба ти чарівник?
— Ні.
—А твій друг?
— Мій... мій друг? — розгубився Натаніель.
— Отой чорнявий красунчик, що був з тобою вранці!
— Хто? Красунчик? Ми з ним зустрілися випадково. Я й гадки не маю, куди він подівся.
—А звідки в тебе новий одяг?
Це було вже занадто.
—А вам що до цього?! — гиркнув Натаніель. — Чого ви до мене чіпляєтесь? Облиште мене!
До хлопця почасти вернулася колишня пиха. Щоб якийсь простолюд отак його допитував? Що за дурниці!
— Заспокойся, — відпові газетяр. — Ми просто цікавимось тобою... ну, й тим, що в твоїх кишенях.
Натаніель закліпав. У нього в кишенях не було нічого, крім бронзового дзеркала. Але ж ніхто не бачив, як він ним користувався! Це Натаніель знав напевно. Він діставав диск тільки раз — отам, у бібліотеці.
— В кишенях? Там немає нічого.
— Ні, є, — заперечив Фред. — Стенлі знає, що каже. Еге ж?
— Умгу, — кивнув газетяр.
— Він бреше! Він нічого не бачив!
— Бачити я й справді не бачив, — підтвердив газетяр.
Натаніель спохмурнів:
— Чого ж ти мелеш дурниці?.. Відпустіть мене. Будь ласка!
Це було нестерпно. О, якби поряд опинився Бартімеус! Він навчив би цей простолюд шанувати чарівників.
Фред позирнув на годинник:
— Стенлі, нам треба впоратись до комендантської години. Може, просто забрати в нього цю штучку?
Газетяр зітхнув.
— Послухай-но. Джоне. — сказав він. — Ми просто хочемо подивитись на ту річ. яку ти поцупив. Ми — не поліція й не чарівники, тож побалакаймо щиро. Хтозна, може, нам вдасться зробити так, щоб ти не залишився в дурнях. Що, до речі, ти збирався робити з цією штучкою? Користуватися? Краще буде так: ти просто покажеш нам оту цяцьку з твоєї лівої кишені. А якщо не покажеш, то Фред подивиться сам.
Натаніель зрозумів, що вибору в нього немає. Діставши з кишені дзеркало, він мовчки подав його Стенлі.
Хлопчина заходився крутити диск під ліхтарем, повертаючи його то сяк, то так.
— Ну, що там, Стенлі? — поцікавився Фред.
— Сучасне, — обізвався той нарешті. — Роботи дуже грубої. Я сказав би, кустарної. Нічого цікавого, проте не завадить.
Він передав дзеркало Фредові.
Натаніелеві сяйнула несподівана підозрілива думка. Останнім часом міністрів турбували крадіжки артефактів. Про це згадував у своїй промові Деверо, а Натаніелів наставник пов’язував ці крадіжки — як і нещодавній напад на Парламент — із таємничим Спротивом. Припускалося, що до крадіжок причетний простолюд, і що саме таким чином магічні речі потрапляють до ворогів уряду... Натаніель пригадав юнака з шаленими очима — того самого, з тераси у Вестмінстері, — й кулю з елементалями, яка мчить у повітрі. А це, напевно, й сам Спротив у дії. В Натаніеля тьохнуло серце. З ними слід поводитися вкрай обережно.
— А це... цінна річ? — запитав він.
— Ще б пак. — підтвердив Стенлі. — Дуже корисна в умілих руках. Де ти роздобув її?
Натаніель довго не думав над відповіддю.
—Твоя правда, — сказав він. — Я... поцупив її. Мене занесло до Гайґейта... сам я, звичайно, там не живу., і я проходив повз один великий будинок. Там було відчинене вікно, і я побачив, як усередині на стіні щось блищить. Ну, я заліз туди і вкрав цю штучку. Мене ніхто не помітив. Я просто подумав, що її можна буде вигідно продати, ось і все.
— Можна, Джоне, — погодився газетяр. — Цілком можливо. А ти знаєш, що це таке?
— Ні.
— Це диск для віщування. Його називають магічним дзеркалом.
Натаніель підбадьорився. Як легко пошити цих хлопців у дурні! Вдавши подив, він навіть роззявив рота—як і личило б приголомшеному простолюдинові.
— І в ньому справді можна побачити майбутнє?!
— Можливо.
— А ти вмієш користуватися ним?
Стенлі роздратовано плюнув:
— Ти, шмаркачу! Зараз як дам тобі за твої балачки.
Натаніель аж позадкував:
— Пробач, я не хотів... е-е... Якщо воно таке цінне, то, може, ти знаєш, хто купив би його? Мені до біса потрібні гроші.
Стенлі позирнув на Фреда. Той тихенько кивнув.
—Так, тобі пощастило! — бадьоро відповів Стенлі. — Фред згоден, а я завжди згоден з ним. Ми справді знаємо одну людину, що дасть тобі за цю штучку добру ціну. Ще й допоможе, якщо тебе скривдить доля. Ходімо, ми зведемо тебе з цією людиною.