— Занеси й це, — прошепотів я. — Я не можу туди увійти.
— Чому?
— Роби, що кажу!
Йому вистачило глузду послухатись, 1 до того ж швидко, бо в коридорі знову виріс лакей у темній лівреї й заходився пильно стежити за нами. Отож ми рушили назад до автомобіля. по нову порцію вантажу.
— Тутешній шеф-кухар. — шепотів я, дістаючи з фургона ящик із вепровим паштетом, — це джин Фекварл. Не питай мене, чому він так полюбляє цю подобу, — я й гадки не маю. Просто мені не можна потикатись на кухню. Він умить упізнає мене.
Хлопчисько примружив очі:
— Звідки мені знати, що ти не брешеш?
— Просто повір мені цього разу, й квит. Може, візьмеш іще один пакунок страусового м’яса? Ой, здається, не візьмеш... — я допоміг йому піднятися. — Я розвантажу фургон, а ти позаносиш це все на кухню. А тим часом поміркуймо, як нам бути.
Хлопець кілька разів збігав туди й назад, і за цей час ми хутко склали план наших дій. Та перше ніж дійти згоди, ми добряче погиркались. Він хотів, щоб ми вдвох прослизнули через кухню й вирушили оглядати будинок, та мені аж ніяк не хотілося проходити повз Фекварла. Я пропонував розвантажити фургон, покинути його десь у лісі і потай пробратися назад, а тоді вже братися до нашого розслідування. Хлопчину, однак, моя пропозиція анітрохи не влаштовувала.
— Тобі добре! — вередував він. — Ти можеш перелетіти цей травник хоч вітерцем, хоч хмаринкою! А я й півдороги не подолаю, як мене схоплять. Ні, коли я вже тут, мені треба пробратися якнайдалі.
— Але ж ти — хлопець-бакалійник. Що ти скажеш, коли тебе помітять?
Хлопчина неприємно посміхнувся:
— Не хвилюйся. Я недовго залишатимуся бакалійником.
— Ну, для мене будь-що небезпечно проходити кухнею, — зауважив я. — Мені й так пощастило. Зазвичай Фекварл чує мене за милю. Ні, краще вже я знайду інший спосіб потрапити всередину.
— Мені це не до вподоби, — заперечив хлопець. — Як нам тоді зустрітися?
— Я знайду тебе. Просто подбай, щоб тебе за цей час не спіймали.
Він стенув плечима. Якщо хлопець і був переляканий до краю, то майстерно це приховував. Я подав йому останні кошики з яйцями сивки й подивився, як він шкандибає до будинку. Потім зачинив дверцята фургона, жбурнув ключі на водійське сидіння й замислився. Свою власну ідею — покинути фургон у лісі — я швидко облишив: там він приверне більше уваги, ніж тут, на стоянці. Врешті-решт, тут нікого не турбує, скажімо, фургон квіткарки.
В цьому будинку було забагато вікон і за кожним з них міг причаїтися спостерігач. Я рушив до дверей, ніби збираючись зайти всередину, й дорогою перевіряв сусідні рівні. Вдалині під деревами — під внутрішнім захисним куполом — промайнув патруль гулів. Вони нічого не помітили. Це чудово. Та й сам будинок ніби чистий.
Я ступив на поріг, ховаючись від чужих очей, і перемінив подобу. Пан Скволз перетворився на ящірку, що впала на землю, вискочила надвір і полізла найближчою стіною на другий поверх. Моя світло—бура шкірка була майже непомітною на тлі каменів. Дрібненькі ворсинки на лапках пречудово чіплялися до стіни. Круглі очі оглядали довколишній простір з усіх боків. Як на мене, то був найкращий вибір подоби. Отож я спритно дерся вгору, міркуючи, що робитиме мій хазяїн з його набагато обтяжливішим маскуванням.
37
Поставивши кошика з яйцями на вільний стіл, Натаніель оглянув кухню в пошуках своєї можливої жертви. Люду довкола юрмилося стільки, що він спочатку ніяк не міг знайти хлопчину в синій уніформі і злякався, що той уже пішов. Аж раптом побачив його за спиною в гладкої старої кондитерки. Він розкладав маленькі канапки на срібному двоярусному тарелі.
Судячи з усього, хлопчина збирався нести цей таріль кудись усередину будинку. Натаніель вирішив приєднатися до нього.
Він прокрався кухнею, вдаючи, ніби викладає харчі з кошиків та ящиків, і чекав на сприятливу мить. А хлопець мляво — аж до болю! — розкладав на тарелі канапки з вершковим сиром та креветками.
Раптом хтось важко ляснув Натаніеля по плечу. Він озирнувся.
Над ним височів шеф-кухар, розчервонілий і спітнілий. Він зирив на хлопця чорними блискучими очима. Товста його рука стискала різницький сікач: саме ним — незагостреним боком — кухар і стукнув Натаніеля по плечу.
— Ну, — спокійно поцікавився кухар, — і що ти робиш у мене на кухні?
Ніщо в цій людині — на жодному з доступних Натаніелеві рівнів — не наводило на думку про її нелюдську сутність. І всетаки, пам’ятаючи Бартімеусові застереження, хлопець вирішив не ризикувати.