Аж тут на нього подіяло тяжіння щілини. На його шакалячому писку з’явився вираз сумніву. Він знову змахнув крилами, але ті не дуже його слухалися. Збоку скидалось, ніби Джабор пірнув у потік із патоки: з його пер спадали краплі якоїсь темно-сірої речовини, і їх несло геть. Це почала розчинятися його сутність. Джабор щосили шарпнувся — і справді трохи наблизився до мене. Я підняв угору великого пальця.
— Молодець! — вигукнув я. — Ти подолав аж п’ять сантиметрів. Ану, ще раз!
Джабор застосував ще одне титанічне зусилля.
— Ще сантиметр! Чудова спроба! Ще трохи, і я буду в твоїх руках!
Щоб підбадьорити Джабора, я витяг ногу й зухвало помахав нею просто в нього під носом. Джабор, гаркнувши, спробував ударити мене. Та потоки сутності струменіли вже і з його кінцівок; його м’язевий тонус змінювався щосекунди — і до того ж, не на краще. Сили його меншали, а тяжіння щілини дужчало, і Джабор почав задкувати, спершу — повільно, а потім швидше й швидше.
Якби він мав хоч краплю розуму, то перетворився б на комара чи щось подібне. Зменшившись, він зумів би вирватись із зони тяжіння. Можливо, моя дружня порада врятувала б його, та я, слово честі, був такий заклопотаний спостереженням, що навіть не подумав про це, аж поки стало запізно. Його ноги й крила вже перетворились на струмені масної темно— сірої рідини, й ця рідина, згортаючися спіраллю, текла в щілину — і далі, геть від Землі. Навряд чи це було приємно Джаборові — надто коли врахувати, що Лавлейсів наказ досі тримав його тут, — та на його обличчі не було жодної гримаси болю, сама лише ненависть. Ось такий він — вірний собі до кінця. Навіть коли його потилиця розпливлася, блискучі червоні очі продовжували мене свердлити. А потім зникли й вони: я залишився сам і ласкаво махнув йому ручкою.
Одначе марнувати час на довге прощання я не міг. У мене була ще сила-силенна справ.
— Дивовижна річ цей Амулет Самарканда.
Чи то зі страху, чи з жорстокого прагнення вкотре насолодитися своєю владою, Лавлейс далі вів розмову з Натаніелем, ніби й не звертаючи уваги на Рамутру, що невблаганно наближався до них. Натаніель повільно й приречено задкував. Він розумів, що вже не зможе нічого зробити.
— Рамутра, як бачиш, руйнує стихії, — вів далі Лавлейс. — Там, де він проходить, стихії збурюються. А це порушує світовий порядок — основу будь-якою магії. Навіть і не намагайся боротися з ним — жодна магія тут не спрацює. Ти не завдаш мені шкоди і не зможеш утекти. Рамутра все одно схопить тебе. Та Амулет має силу, рівну й протилежну Рамутриній. Тому я в безпеці. Навіть якщо Рамутра піднесе мене до рота й на мене спаде все шаленство хаосу, я не відчую нічого.
Демон тим часом подолав уже половину дороги й тепер прискорював кроки. Він уже витяг свою величезну прозору руку в бік Натаніеля. Можливо, Рамутрі кортіло скуштувати, який хлопець на смак.
— Цей план запропонував мій любий наставник, — додав Лавлейс. — Він був, як 1 завжди, його натхненником. А зараз він спостерігає за нами.
— Ви про Скайлера? — навіть на порозі смерті Натаніеля огорнула зловтіха. — Навряд. Він лежить мертвий — отам, нагорі.
Почувши це, Лавлейс уперше втратив самовладання. Посмішка зникла з його обличчя.
— Ось так, — підтвердив Натаніель. — Я не просто втік від нього. Я його вбив.
Чарівник зареготав:
— Не бреши мені, хлопчику..
Аж тут із-за Лавлейсової спини пролунав жіночий голос — сумний і лагідний:
— Саймоне!
Чарівник озирнувся. Позаду, зовсім поруч, стояла Аманда Кеткарт. Її елегантна сукня була брудна й пошматована, зачіска розтріпалася, волосся набуло вишневого відтінку. Вона простягала руки до Лавлейса у відчайдушному благанні:
— О, Саймоне! Що ти робиш?
Геть поблідши, Лавлейс обернувся до жінки.
— Відійди! — крикнув він із панічним страхом. — Геть від мене!
З очей Аманди Кеткарт заструменіли сльози:
— Як ти міг, Саймоне! Невже я теж помру?
Вона похитнулася. Чарівник підняв руки, намагаючись відштовхнути її. Йому було вкрай ніяково.
— Амандо... М-мені шкода. Але так... так треба.
— Ні, Саймоне! Ти ж обіцяв мені!
Забутий усіма Натаніель тихенько підступив до чарівника. Лавлейсова зніяковілість тим часом обернулася на гнів.
— Геть від мене, жінко! Зараз я накажу демонові розірвати тебе на клапті! Поглянь — він уже біля тебе!
Аманда Кеткарт не поворухнулася. Здавалося, що їй до всього байдуже.