— Як ти міг так учинити зі мною, Саймоне? Після всього, що ти казав... Ти безчесний!
Натаніель підступив ще на крок. Над ним уже височіли Рамутрині обриси.
— Амандо, попереджаю тебе...
І тоді Натаніель стрибнув. Його пальці ковзнули Лавлейсовою шиєю і зімкнулись на чомусь твердому, холодному й гнучкому. На ланцюжку Амулета. Натаніель щодуху рвонув його. Голова чарівника хитнулась назад, а потім якась ланка не витримала, й ланцюжок залишився в Натаніелевій руці.
Лавлейс несамовито скрикнув.
Натаніель відскочив і покотився підлогою. Ланцюжок опинився просто в нього перед очима. Хлопець обома руками вчепився в маленький тонкий овальний медальйон, що висів посередині розірваного ланцюжка, і відчув, що тягар, який досі гнітив його, зник — так, ніби чийсь нещадний погляд, обернений на нього, перейшов на когось іншого.
Лавлейс, оговтавшись від нападу, кинувся на хлопця... тобто хотів кинутись, але його стримали тонкі жіночі руки.
— Саймоне, зачекай! Невже ти хочеш ударити цього бідолашного, милого хлопчика?!
— Амандо, ти збожеволіла! Відчепися! Амулет... мені треба...
Якусь мить він борсався, видираючись із обіймів жінки, що вчепилася в нього з відчайдушною силою, а тоді помітив істоту, яка височіла над ними. Лавлейсові підкосилися ноги: Рамутра був уже поряд — від його сусідства одяг і волосся людей лопотіли в примарному буревії. Повітря довкола затріскотіло, ніби наелектризоване.
Лавлейс позадкував і мало не впав.
— Рамутро! Я наказую тобі... Хапай цього хлопця! Він украв Амулет! Він не має права на його захист!
Та в голосі його не було переконання. Велетенська прозора рука потяглася вперед. Аж зненацька Лавлейс передумав:
— Облиш хлопчиська! Хапай цю жінку! Візьми її першою!
Рука на мить зупинилася. Лавлейс шаленим зусиллям вирвався з Амандиних обіймів.
— Ось! Бачиш? Ось вона! Хапай її!
Аж тут нізвідки і водночас звідусіль долинув голос, мовби величезний натовп говорив хором:
— Я НЕ БАЧУ НІЯКОЇ ЖІНКИ. ТІЛЬКИ ДЖИНА, ЩО ШКІРИТЬСЯ.
Лавлейсове обличчя скам’яніло. Він обернувся до Аманди Кеткарт: та дивилася на нього з мукою й благанням в очах. Однак під Лавлейсовим поглядом її риси почали змінюватись. На її вустах заграла посмішка — зловтішна й переможна. А потім жінка блискавично витягла магічний ріг із занімілих Лавлейсових пальців. Далі Аманда Кеткарт підскочила, зникла — і під самісінькою стелею, зачепившись хвостом за люстру, загойдалась мавпа. І заходилась вимахувати рогом, дражнячи переляканого чарівника.
— Можна, я візьму його собі? — обізвалась мавпа. — Там, куди ти зараз вирушиш, він тобі не знадобиться.
Сили враз покинули Лавлейса. Він зблід, мов попіл. Плечі його поникли. Він ступив до Натаніеля, немовби прагнучи забрати Амулет назад... Та ось велетенська рука опустилася, зімкнулася й підняла чарівника в повітря. Що вище піднімався Лавлейс, то помітніше змінювалось його тіло. А Рамутрина голова нахилилася до нього. Видно було, як у ній відкрилося щось таке, що могло бути ротом.
За мить Саймон Лавлейс зник.
Демон зупинився, щоб поглянути на втішену мавпу, та вона зникли тієї самої секунди. Тоді Рамутра, не звертаючи жодної уваги на Натаніеля, що досі лежав на підлозі, повільно обернувся до чарівників, які юрмились у протилежному кінці зали.
Над вухом у Натаніеля пролунав знайомий голос:
— Двоє готові. Залишився один.
Мене так надихнула моя чудова витівка, що я наважився прибрати подобу Птолемея, коли Рамутра відвернувся. З Джабором та Лавлейсом було покінчено; зоставалося дати собі раду тільки з цією великою сутністю. Я копнув свого хазяїна черевиком у бік. Він лежав на спині й тулив Амулет Самарканда до своїх брудних грудей, наче мати — дитину. Я поклав ріг біля нього.
Хлопчина з зусиллям сів.
— Лавлейс... ти бачив?
— Умгу, не дуже приємне видовище.
Хлопець встав. Його очі палали дивним блиском — наполовину страхом, наполовину радістю.
— Я здобув його! — прошепотів він. — Амулет у мене!
— Так, — хутко відповів я. — Молодець. Одначе Рамутра і досі тут, і нам не можна гаяти ані хвилини, якщо ми хочемо щось зробити.
Я поглянув у дальній кінець зали. Моя радість умить померкла. Міністри, що зібралися тут, тепер являли собою жалюгідну купку бідолах. Дехто закляк, занімів і зіщулився; дехто висаджував двері чи бився з колегою за можливість знайти місце якомога далі від Рамутри. Огидна картина. Все одно, що спостерігати за бійкою щурів у каналізації.
Крім огиди, ця сцена навіяла мені серйозний неспокій. Здавалося, що жоден з них не зміг би зараз прочитати складне закляття Звільнення.