За годину пані Андервуд, що саме принесла чоловікові обід, вирішила поділитися з ним своїми клопотами.
— Мене хвилює хлопчик, — зауважила вона. — Він майже не торкався до бутербродів. Сів за стіл і сидить, білий як полотно. Ніби цілу ніч не спав. Чи прихворів, чи злякався чогось... — вона помовчала. — Чуєш, любий?
Пан Андервуд тим часом вивчав свою тарілку.
— Марто, а де мангове чатні? Ти ж знаєш — я люблю приправляти ним шинку й салат.
— Чатні закінчилося, любий. То що нам, по—твоєму, треба робити?
— Купити ще. Хіба незрозуміло? Ох, ці жінки...
— Що робити з хлопчиком?
— Гм-м? Ні, з ним усе гаразд. Цей шмаркач хвилюється через Найменування. І через перше закляття біса. Колись я сам цього боявся — мій наставник мусив силоміць заганяти мене до кола, — пан Андервуд засунув у рот шмат шинки. — Скажи йому, щоб він через півтори години зайшов до бібліотеки. І не забув Альманах. Ні, краще через годину... Мені ще треба буде зателефонувати Дювалеві з приводу цих крадіжок, нехай їм дідько!
Тим часом на кухні Натаніель ледве впорався з половиною бутерброда. Пані Андервуд скуйовдила хлопцеві волосся.
— Не сумуй, — сказала вона. — Це Найменування так бентежить тебе? Не варто хвилюватися. Натаніель — хороше ім’я, та на світі є й багато інших, не гірших. Тільки уяви: ти можеш обрати собі будь-яке ім’я, яке тобі подобається.
Звичайно, якщо його вже не обрав хтось із нинішніх чарівників. Простолюд такого права не має. їм доводиться жити з одним-єдиним ім’ям.
Господиня клопоталася біля Натаніеля, заливала окропом чайник, шукала молоко — й говорила, говорила, говорила... А Натаніель відчував у кишені важку бляшанку.
— Я трохи погуляю, пані Андервуд, — нарешті сказав він. —Хочу подихати свіжим повітрям.
Пані Андервуд спантеличено поглянула на хлопця:
— Любий мій, тільки не зараз. У тебе скоро Найменування. Твій наставник хоче, щоб ти через годину прийшов до бібліотеки. І не забув Альманах імен. Хоча, щиро кажучи, ти й справді наче слабий. Свіже повітря тобі не завадить... Якщо ти вийдеш хвилин на п’ять, наставник нічого не помітить.
— Ні, пані Андервуд, не треба. Краще я залишуся тут.
П’ять хвилин?! Йому треба принаймні години зо дві. Доведеться зайнятись цією бляшанкою пізніше і сподіватись, що Бартімеус тим часом нічого не вигадає.
Пані Андервуд налила чаю і поставила чашку перед Натаніелем.
— Це додасть рум’янцю твоїм щокам. У тебе, Натаніелю, нині великий день. Коли я знову побачу тебе, ти вже будеш кимось іншим. Можливо, зараз я востаннє називаю тебе твоїм ім’ям. Мабуть, мені слід його забути.
«Краще б ви забули його вранці», — похмуро подумав хлопець. Якась маленька зла частинка його душі дорікала пані Андервуд за її легковажну приязнь, однак Натаніель знав, що це несправдливо. Він сам винен, що демон опинився поблизу й почув її слова. Сила, Секрет, Самозбереження... Тепер він не мав ані першого, ані другого, ні третього. Натаніель ковтнув чаю, обпікши собі рота.
***
— Заходь, хлопчику, — наставник, що сидів у високому кріслі біля стола, здавався майже лагідним. Не зводячи очей з Натаніеля. він показав на сусідній табурет. — Сідай. Ти сьогодні, бачу, причепурився? Навіть одягнув жакет, еге ж? Я радий бачити, що ти розумієш важливість цього моменту.
— Так, сер.
— Гаразд. Де наш Альманах? Ану, погляньмо...
Альманах мав блискучі зелені шкіряні палітурки й вузьку закладку, сплетену з бичачої щетини. Його тільки вчора привезли від Ярослава, тож ніхто ще не читав. Пан Андервуд обережно розкрив книжку й поглянув на титульний аркуш.
— Альманах імен Лоува, триста дев’яносто п’яте видання... Як біжить час! Я обирав собі ім’я за триста п’ятдесятим виданням — ти не повіриш! А пам’ятаю так, ніби це було вчора...
— Так, сер, — Натаніель ледве стримався, щоб не позіхнути: далася взнаки ранкова втома. Та він змусив себе зосередитись і дивився, як наставник, балакаючи без упину, гортає сторінки.