Самого простолюду тут теж не бракувало. Натаніель завжди чудувався, як багато цих людей. Попри темряву і мжичку, вони роїлися, наче мурашки в садку, заходили до крамниць і виходили звідти, а часом ховались у провулках — по ветхих пивничках, крізь матове скло яких струменіло тепле помаранчеве світло. Біля кожної такої пивнички над дверима висіла куля-шпигун. Коли під нею проходили, куля сіпалась, мов поплавець, і пульсувала темно—червоною барвою.
Автомобіль саме проминав одну з таких пивниць — велику, розташовану навпроти станції метро, — коли пан Андервуд грюкнув кулаком по консолі. Натаніель аж підскочив.
— Ось воно, Марто! — вигукнув наставник. — Найгірше з усіх збіговиськ. Якби моя воля, туди зараз же навідалася б нічна поліція і похапала всіх, хто там є.
— Що ти, Артуре! Тільки не нічна поліція! — стражденним голосом відповіла дружина. — Хіба немає кращих способів перевиховати їх?
— Ти не розумієш, що кажеш, Марто. Покажи мені будь—яку лондонську пивничку, і я відшукаю там таємне збіговисько простолюду. На горищі, в льосі, в таємній кімнаті за баром... Я на це добро надивився — Міністерство внутрішніх справ частенько влаштовує такі облави. От тільки застати нікого не щастить — так само, як і роздобути докази: порожні кімнати, кілька стільців, столів... Повір мені: саме в оцих барлогах коріняться всі наші клопоти. Прем’єр—міністрові скоро доведеться вжити заходів, та ці бунтарі ще встигнуть накоїти казна-чого! Куль-шпигунів замало! Треба винищити ці збіговиська дощенту — сьогодні я так і сказав Дювалеві! Тільки мене, звичайно ж, ніхто не слухає.
Натаніель давно навчився не розпитувати наставника, хоч як його цікавила тема розмови. Він просто озирнувся і ще раз поглянув на помаранчеве світло пивниці, що зникало позаду.
Вони саме в’їжджали до центральної частини Лондона: тутешні будинки були вищі й величніші, як і личить столиці Імперії. На дорогах траплялося більше приватних автомобілів, вітрини крамниць дедалі ширшали та яскравішали, а на тротуарах, крім простолюду, було видно й чарівників.
— Як ти там, любий? — запитала пані Андервуд.
— Дякую, пані Андервуд, усе гаразд. А нам ще далеко їхати?
— Ще зо дві хвилини, Джоне, — наставник знову поглянув на учня в дзеркало. — Достатньо, щоб попередити тебе. Цього вечора ти репрезентуєш мене. Ми будемо в одній залі з найголовнішими чарівниками країни — з такими могутніми людьми, що ти навіть уявити не можеш. Один хибний крок — і ти зруйнуєш мою репутацію. Чув, що сталося з учнем Дізраелі?
— Ні, сер.
—То було на такому самому зібранні. Коли Дізраелі рекомендували гостям, його учень спіткнувся об сходинку. Вдарився в свого наставника, і той перевертом полетів зі сходів і впав на герцогиню Арджайлську — на щастя, дуже огрядну леді.
—Так, сер.
— Дізраелі підвівся і надзвичайно люб’язно попросив у герцогині вибачення. Потім обернувся до учня — той усе ще скиглив на сходах — і ляснув у долоні. На п’ятнадцять секунд зала поринула в пітьму. А коли пітьма розвіялась, учня вже не було. На його місці стояла чавунна статуя бридкого хлопчиська. В руках вона тримала щітку на взуття. Тож останні сто п'ятдесят років кожен, хто входить до цієї зали, може виглянцювати собі черевики.
— Справді, сер? А я побачу цю статую?
— Річ не в тім, хлопчику. Якщо ти мене в чомусь підведеш, то я зроблю так, що біля цієї статуї з’явиться новенький вішак для капелюхів. Зрозумів?
—Так, сер, зрозумів.
Натаніель подумки зазначив собі: треба продивитися формули Скам’яніння. Здається, тут не обійшлося без вельми могутнього африта. Судячи з того, що Натаніель знав про здібності свого наставника, панові Андервуду навряд чи вдасться накласти таке серйозне закляття. Хлопець ледь помітно всміхнувсь у темряві.
— Не відходь від мене ні на крок, — провадив пан Андервуд. — Поки я не звелю тобі говорити, мовчи. І не паси очима чарівників, хоч би там що. А тепер — цить! Ми приїхали. Мені треба зосередитись.
Автомобіль сповільнив хід і пристав до процесії таких самих чорних машин, що посувалися широкою сірою дорогою до Вайтголлу. Вони проїхали повз ряд гранітних пам’ятників чарівникам—войовникам вікторіанської доби, загиблим героям Великої війни, потім повз кілька монолітних скульптур, що втілювали ідеальні чесноти (Патріотизм, Пошану до влади, Подружню вірність і таке інше). За пам’ятниками височіли багатовіконні фасади будівель, де містився уряд Імперії.
Тепер їхня машина ледве повзла. Натаніель побачив, що на тротуарі купчаться глядачі й мовчки дивляться на автомобілі, що проїжджають. Судячи з усього, настрій у цих людей був похмурий, якщо не ворожий. Більшість із них здавалися немічними й змореними. На відстані від них стояли кремезні чоловіки у сірих мундирах і уважно спостерігали за натовпом. Усі вони — і полісмени, і простолюд — помітно потерпали від холоду.