Натаніель підхопився, незважаючи на біль у плечі — все— таки він добряче вдарився об двері, — й заходився шукати пані Андервуд. Ноги його ковзали по болоту, що вкривало підлогу.
Товстун у білому стояв, спираючись на милиці, і розмовляв із Саймоном Лавлейсом та сивим дідуганом. Здається, ніхто з них не постраждав від нападу елементалів, хіба що Лавлейсове чоло прикрасила ґуля, та ще тріснули окуляри. Коли Натаніель проходив повз них, вони обернулись — і, напевно, разом виголосили закляття, бо перед ними зненацька з’явилися шість високих худорлявих джинів у сріблястому вбранні. Чарівники віддали наказ, і демони знялися в повітря й вилетіли через терасу геть.
Приголомшена пані Андервуд сиділа на підлозі. Натаніель присів навпочіпки біля неї:
— Пані Андервуд, з вами все гаразд?
Її підборіддя було вимащене болотом, а волосся над одним вухом трохи обгоріло, та загалом вона, здається, не постраждала. Натаніель мало не заплакав з радощів.
— Так, так, Джоне. Не обіймай мене так міцно. Добре, що тебе не зачепило. А де Артур?
— Не знаю, — Натаніель оглянув мокрий натовп. — Ось він!
Його наставник, вочевидь, не встиг скористатися потужним захистом — якщо судити з бороди, що тепер скидалася на стовбур, розбитий блискавкою. Ошатні сорочка й піджак майже згоріли, залишились тільки почорнілий жилет і трохи підпалена краватка. Штаням теж не пощастило: тепер їхній пояс був занизький, а холоші — зависокі. Пан Андервуд стояв біля купки чарівників, убраних так само, і його червоне, вимащене сажею обличчя палало праведним гнівом.
— Здається, він живий, — зауважив Натаніель.
— Джоне, ходи й допоможи йому. Ходи, ходи. Зі мною все гаразд. Мені просто треба трішки посидіти.
Натаніель боязкувато підійшов до наставника. Хтозна — Андервудові цілком могло спасти на думку звинуватити в усьому його.
— Сер? З вами все...
Наставник ніби й не помітив хлопця. Його очі під почорнілими бровами горіли люттю. Він гордовито прикрив груди лахміттям, на яке перетворився піджак, і застебнув його на єдиний уцілілий ґудзик. Потім поправив краватку й трохи скривився — вона була ще гаряча. А тоді рішучим кроком рушив до найближчої групи гостей. Натаніель, не дуже певний, що йому робити, подався за ним,
— Хто це був? Ви бачили? — нетерпляче запитав Андервуд.
Жінка, чия сукня перетворилася на мокру ганчірку, хитнула головою:
— Все сталося так швидко.
Кілька інших гостей кивнули.
— Щось вилетіло ззаду..
— Можливо, через портал. Ці чарівники—відступники...
До розмови втрутився білявий чоловік із писклявим голосом:
— Кажуть, хтось увійшов через терасу..
— Та ви що! А служба безпеки?
— Пробачте, сер...
— Якби гадаєте, це часом не Спротив?..
— Лавлейс, Скайлер і Пінн уже послали демонів—нишпорок.
— Сер...
— Негідник, мабуть, скочив у Темзу й поплив.
— Сер! Я його бачив!
Андервуд нарешті обернувся до Натаніеля:
— Що?! Що ти кажеш?
— Я бачив його, сер. Того хлопця на терасі...
— На Бога, якщо ти брешеш...
— Ні, сер. Це було перед тим, як він кинув цю штуку. Він тримав у руках блакитну кулю. Забіг крізь двері й кинув її, сер. Чорнявий хлопець, трохи старший за мене. Худорлявий, у темному вбранні... здається, у куртці. Я не бачив, куди він подівся після того, як кинув кулю. То була куля з елемента— лями, сер, не дуже велика. Може, то й не чарівник — таку річ може розбити хто завгодно...
Натаніель зупинився, щоб перевести подих, і раптом зрозумів, що зопалу виявив набагато більші магічні знання, ніж личить учневі, який ще не викликав свого першого мулера. Та ні Андервуд, ні решта чарівників, здається, цього не помітили. На мить вони заціпеніли, розбираючи Натаніелеві слова, тоді відвернулись від нього й заторохтіли навперейми: кожному кортіло першим висловити свою думку з цього приводу.
— Це, напевно, Спротив! Але хто туди входить — чарівники чи простолюд? Я завжди казав...
— Андервуде, внутрішні справи — це ваша парафія. Чи не викрали останнім часом у когось кулю з елементалями? А якщо викрали, то яких заходів було вжито?
— Я не можу цього сказати, це службова інформація...
— Що ви там бурмочете у свій залишок бороди, друже? Ми маємо право знати!
— Пані й панове...
Цей тихий голос умить угамував присутніх. Гамір одразу вщух, і всі обернулися до Саймона Лавлейса, що стояв поруч із групою чарівників. Волосся його знову було зачесане назад. Та й загалом — попри розбиті окуляри та ґулю на лобі — він не розгубив своєї звичної ошатності. Натаніелеві пересохло в роті.