Лавлейс хутко оглянув гостей темними очима.
— Будь ласка, не чіпайте бідолашного Артура, — мовив він. Його обличчям майнула усмішка. — Він, бідолаха, не винен у цьому безладі. Нападник, здається, проник сюди з боку річки.
Якийсь бородань показав пальцем у бік Натаніеля:
— Ось і хлопець каже те саме.
Лавлейсові очі поглянули на хлопчину і, впізнавши, трохи розширились.
— О, юний Андервуде! Ти його бачив?
Натаніель кивнув.
— Ти спостережливий, як завжди. Андервуде, він уже має ім’я?
— Е-е... так. Джон Мендрейк. Я вже зареєстрував його.
— Гаразд, Джоне, — темні очі знов утупилися в Натаніеля. — Безперечно, тобі радітимуть. Поки що жоден з гостей, кого я встиг розпитати, не може нічого сказати. Можливо, з тобою захоче поговорити поліція.
—Так, сер, —ледве вимовив Натаніель.
Лавлейс обернувся до інших:
— Нападник підплив до тераси човном, проліз по стіні й перерізав горлянку охоронцеві. Тіла ми не знайшли, зате виявили калюжу крові: убивця, вочевидь, кинув труп до Темзи. Так само ймовірно, що після нападу злочинець стрибнув у воду й поплив за течією. Можливо, він потонув.
— Нечувана річ! — обурився бородань. — Що собі думає Дюваль? Поліція мала цьому запобігти.
Лавлейс підняв руку:
— Цілком з вами згоден. Однак мушу сказати, що два полісмени відразу кинулися навздогін за злочинцем. Може, їм пощастить щось виявити, хоч на воді слідів не залишається. Я теж послав джина оглянути береги. Більше мені, на жаль, нема чого додати. Нам слід радіти, що не постраждав прем’єр— міністр і не вбито жодної високої особи. Як на мене, зараз нам усім краще повернутися додому й причепуритися, а також перевдягтися. За деякий час, звичайно, нас повідомлять про все. А тепер — з вашого дозволу..
Усміхнувшись на прощання, Лавлейс подався до іншої групи гостей. Чарівники дивилися йому вслід, роззявивши роти.
— От уже зухвалець... — бородань зневажливо пирхнув. — Гадає, ніби він — єдиний помічник міністра торгівлі. Дограється до того, що коли-небудь на нього чекатиме африт... Гаразд уже. Я тут більше не стовбичитиму, а ви як собі хочете.
Бородань пошкутильгав геть. Інші подалися за ним. Пан Андервуд мовчки підійшов до дружини, заклопотаної розмовою з якимось подружжям з міністерства закордонних справ — вони саме порівнювали свої синці, — й покинув розгромлену Вестмінстерську залу. Натаніель підтюпцем вирушив за ними.
— Я тільки сподіваюся, — промовив наставник, — що вони хоч тепер наважаться виділити мені додаткові фонди. А як ні, то чого вони ще чекають? Теж мені міністерство — шість нікчемних чарівників! Що я їм, чудотворець?!
На початку дороги в автомобілі панували мовчанка й запах паленої бороди. Коли ж вони виїхали з центру Лондона, Андервуд несподівано розбалакався. Його ніби щось мучило.
— Ти ні в чому не винен, любий, — лагідно мовила пані Андервуд.
— Ні, але провину зіпхнуть на мене! Ти ж чув, хлопчику? Вони накинулись на мене! І все через оті крадіжки!
Натаніель вирішив скористатись нагодою і запитав:
— Які крадіжки, сер?
Андервуд розлючено стукнув по керму.
— Оті, що їх влаштовує так званий Спротив! По всьому Лондону в неуважних чарівників крадуть магічне знаряддя. Таке, як оця куля з елементалями. Пам’ятаю, що кілька таких куль поцупили зі складу ще в січні. За останні два роки таких крадіжок стає дедалі більше, а я мушу цьому всьому давати раду! Тоді, коли в Міністерстві внутрішніх справ тільки шість чарівників!
Натаніель сміливо посунувся вперед:
— Пробачте, сер, а що це за Спротив?
Андервуд надто швидко завернув за ріг і мало не збив якусь літню леді, ще й перелякав її, грюкнувши кулаком по сирені.
— Збіговисько зрадників, яким не до вподоби, що влада в наших руках! — гаркнув він. — Ніби не ми зробили цю країну багатою й великою! Хто вони такі — невідомо нікому, та їх, вочевидь, не так багато. Купка простолюду, що збирається по молитовних будинках. Кілька божевільних бунтарів, які зневажають магію і все, що робиться за її допомогою.
— То вони не чарівники, сер?
— Звичайно ж, ні, дурню! У тому й річ! Це простолюд — простісінький, як гній! Вони ненавидять нас і все чарівне, хочуть скинути уряд! Гадають, ніби це можливо.
Андервуд проскочив на червоне світло, нетерпляче махнувши рукою пішоходам: ті поспіхом позадкували на тротуар.