Пан Андервуд згріб докупи пахощі, книжки, крейду та записи.
— Повернуся з міністерства й почитаю, що ти тут накарлюкав, — пообіцяв він. — З’ясую докладно, що ти накоїв, перш ніж тебе покарати. А поки що — сиди тут і думай про свої гріхи та погублену кар’єру.
Не додавши більше ні слова, чарівник вийшов з мансарди й замкнув за собою двері.
Скам’яніле Натаніелеве серце ніби поринуло на дно глибокого, темного колодязя. Він нерухомо сидів на ліжку й слухав, як дощ тарабанить об скляне віконце і як унизу його розлючений наставник ляскає дверима, гасаючи з кімнати до кімнати. Аж нарешті гуркіт парадних дверей сповістив його, що пан Андервуд покинув будинок.
Минуло невідомо скільки часу, аж поки Натаніеля привело до тями клацання ключа в замку. Його серце аж тьохнуло зі страху. Невже наставник так швидко повернувся?
То була пані Андервуд, що несла на таці тарілку томатного супу. Поставивши тацю на стіл, вона пильно поглянула на хлопця. Натаніель ніяково відвернувся.
— Ну то що, — звичним лагідним голосом спитала господиня, — ти задоволений собою? Судячи з того, що розповів мені Артур, ти вчинив дуже негарно.
Вибух гніву наставника спантеличив Натаніеля. Але кілька слів докору, сказані пані Андервуд, просто—таки пронизали його серце. Втративши останні рештки самовладання, хлопчина подивився на неї очима, повними сліз,
— О, Нат... Джоне! — він ще ніколи не чув такого жалю в її голосі. — Чому ти не міг ще трішки потерпіти? Правду казала панна Лютієнс: нетерплячка — твоя найголовніша вада! Ти спробував побігти, перш ніж навчився ходити, і тепер я не знаю, чи простить тебе коли-небудь твій наставник,
— Ніколи не простить. Він сам це сказав мені, — ледве чутно промовив Натаніель, тамуючи сльози.
— Він дуже сердитий на тебе, Джоне. І недарма.
— Він сказав, що моя... моя кар’єра погублена...
— Я не здивуюсь, якщо саме цього ти й заслужив.
— Пані Андервуд!
— Ну, можливо, якщо ти щиро й чесно розкажеш йому про все, що накоїв, він прислухається до тебе. Можливо.
— Ні. Він надто розгніваний.
Пані Андервуд сіла коло Натаніеля і обійняла його за плечі.
— Невже тобі здається, ніби ти — перший учень чарівника, що замахнувся на непосильну задачу? Таке частенько трапляється з найталановитішими. Артур не тямить себе з гніву, але твої успіхи, скажу тобі щиро, дуже вразили його. Ти повинен в усьому зізнатися. Це йому сподобається.
Натаніель шморгнув носом:
— Ви справді так гадаєте, пані Андервуд?
Звичний лагідний затишок, яким віяло від господині, та її спокійний розважливий тон пом’якшили Натаніелеву гордість. Може, це й правда. Можливо, він і справді повинен в усьому зізнатися...
— Я теж намагатимусь заспокоїти Артура, — провадила тим часом пані Андервуд. —Хоч ти, здається, цього й не заслуговуєш. Тільки поглянь, на що ти перетворив кімнату!
— Зараз я все приберу, пані Андервуд! Просто зараз...
Натаніелеві трохи відлягло від серця. Може, справді буде краще розповісти наставникові про свої підозри щодо Лавлейса та Амулета. Це буде боляче, але найпростіше.
— Спочатку з’їж суп, — пані Андервуд підвелася. — І подумай як слід, що ти скажеш наставникові, коли він повернеться.
— А чому пан Андервуд поїхав до міністерства? Сьогодні ж неділя, — запитав Натаніель, підбираючи одяг і ховаючи його назад до шафи.
— Через надзвичайну подію, любий. Посеред Лондона спіймали якогось негідника—джина.
Натаніелеві аж мороз пробіг поза шкірою.
— Джина?
— Так. Я не знаю до ладу, що там трапилося. Він нібито вдавав одного з бісів пана Лавлейса. Вдерся до крамниці пана Пінна і влаштував там страшенний погром. Туди послали африта, і того джина швидко зловили. Саме зараз його допитують. Твій наставник думає, що цього джина послали оті крадії артефактів, що про них тепер стільки говорять. А може, й хтось із Спротиву. Тому Артур хоче бути присутнім на допиті. Не переймайся цим зараз, Джоне. Краще подумай, що ти скажеш наставникові. І помий підлогу до блиску!
— Гаразд, пані Андервуд.
— От і молодець. Тацю я заберу трохи згодом.
Тільки-но за господинею зачинилися двері, Натаніель майнув до віконця, рвучко відчинив його й засунув руку під мокру холодну черепицю. Діставши звідти бронзовий диск, він поспіхом зачинив вікно, щоб кімнату не заливало дощем. Диск був холодний: Натаніелеві довелося згаяти кілька хвилин, перш ніж у дзеркалі з’явилося невдоволене дитяче личко бісеняти.
— Отакої! — промовило воно. — А я вже думав, що ти про мене забув. Ну що, відпустиш мене нарешті?