Базтук закляк.
Другий крук випурхнув з отвору й сів на сусідню колону. Обидва сиділи мовчки й, не кліпаючи, зирили на утуку.
Базтук поглянув на товариша.
— Ксерксе?..
Орлодзьобий застережливо цокнув язиком:
— Здіймай тривогу, Базтуку. А цих залиш мені.
Відштовхнувшись ногами, він злетів у повітря. Пролунав звук, ніби розірвалося полотно, — утуку розправив свої широченні білі крила. Тоді змахнув ними раз, іще раз... Ксеркс знявся аж до стелі, потім згорнув крила й помчав униз, головою вперед, із занесеним у руці списом, — жива блискавка, та й годі.
Він наближався до крука. Крук тим часом спокійно чекав.
У Ксерксових очах промайнув сумнів. Він підлетів до крука майже впритул, але той навіть не поворухнувся. Сумнів змінився страхом. Ксеркс відчайдушно залопотів крилами, силкуючись уникнути зіткнення...
Крук розтулив дзьоб.
Ксеркс закричав.
Стрімкий, ледь помітний порух, тоді ляскіт — і звук, ніби хтось щось ковтнув. На камені біля колони, кружляючи в повітрі, впало кілька пір’їн. Крук сидів так само нерухомо, замислено дивлячись удалину. Ксеркс зник.
Базтук притулився до стіни, де мав відкритися портал, і гарячково шукав щось у торбинці на поясі. Другий крук ліниво перескочив з колони на колону, ближче до утуку. Болісно скрикнувши, Базтук кинув спис. У крука він не влучив: спис аж по ратище встромився в колону. Скрушно хитнувши головою, птах розправив крила. Базтук рвучко розкрив торбинку й витяг звідти маленький бронзовий свисток. Підніс його до вуст...
Ще один невловимий порух — майже невидимий вихор. Базтукові слід віддати належне: він був нівроку спритний. Я встиг побачити, як він нахилив голову, буцнув рогами... і тут вихор поглинув його. А потім пропав разом з Базтуком. Крук незграбно опустився на підлогу: з його крила сочилася зелена кров.
Скарабей заметушився всередині кулі.
— Чудово! — вигукнув я, намагаючись кричати не надто вже пискливо. — Не знаю, хто ви такі, але заберіть мене звідси...
Я раптом замовк. Через кулю мені було видно незнайомців тільки на першому рівні — саме на ньому вони здавалися круками. Вони й самі, вочевидь, зрозуміли це і на одну—єдину мить показали свої справжні подоби. То був коротенький спалах, однак мені його цілком вистачило. Я впізнав обох.
Жук усередині кулі ковтнув слину.
— Ось ви хто... — промовив я. — Привіт.
— Привіт, Бартімеусе, — відповів Фекварл.
25
— І тобі привіт, Джаборе, — додав я. — Як приємно, що ви завітали до мене.
— Ми подумали: чи не самотньо тобі тут, Бартімеусе? — Найближчий ворон — той, що з пораненим крилом, — затремтів і перетворився на кухаря. У кухаревій руці зяяла велика рана.
— Ні, аж ніяк. Уваги тут мені не бракує.
— Отож-бо й воно, — кухар підійшов ближче, щоб оглянути мою кулю. — Одначе! Тобі тут і справді непереливки.
Я знехотя захихотів.
— Гаразд уже, приятелю. Годі жартувати. Може, ти знаєш спосіб якось допомогти мені? Бо я вже відчуваю, як тиснуть бар’єри.
Кухар почухав одне із своїх підборідь.
— Це буде нелегко. Є в мене один спосіб...
— От і добре!
— Перетворися на блоху чи ще якогось паразита. Це подарує тобі ще кілька хвилин життя, перш ніж ця куля розчавить твою сутність.
— Дякую за корисну пораду, — я вже потроху задихався, бо стінки кулі стискалися дедалі дужче. — А може, ти краще знешкодиш цю кулю і випустиш мене звідси? Я буду безмежно вдячний...
Кухар підняв пальця:
— Мені спав на думку ще один спосіб. Ти розкажеш нам, де схований Амулет Самарканда. Якщо зробиш це негайно, ми знешкодимо кулю швидше, ніж вона знищить тебе самого.
— Ні, зробімо краще навпаки.
Кухар тяжко зітхнув:
— Здається, тобі зараз не до того, щоб...
Його слова обірвало якесь далеке виття. Кімнату знову струснуло.
— Зараз відкриється портал, — хутко сказав я. — В отій дальшій стіні.
Фекварл поглянув на другого крука, що досі сидів на колоні, роздивляючись свої кігті.
— Джаборе, зроби таку ласку..
Крук ступив уперед і обернувся високим червоношкірим чоловіком із шакалячою головою. Перетнувши кімнату, він зупинився біля дальшої стіни, виставив ногу вперед і витяг руки.
Кухар обернувся до мене:
— А тепер, Бартімеусе...
Куля вже почала мене припікати.
— Спочатку нам треба домовитися, — запропонував я. — Ми обидва знаємо: якщо я скажу тобі, де зараз Амулет, ти покинеш мене тут помирати. Так само ми знаємо, що за цих обставин я не казатиму тобі правди, хоча б зумисне. Таким чином, усе, що ти почуєш від мене з цієї кулі, не матиме сенсу. А отже, тобі краще буде визволити мене звідси.