Кухар утомлено сів на пеньок.
— Ти заплатиш за це, Бартімеусе! — відсапнув він. — Я ніколи ще так не мучився...
Хлопчисько-єгиптянин усміхнувся:
—Але ж спрацювало-таки! Ми в безпеці.
— Я пробив своїм кігтем бензобак. Мене геть залило цією гидотою. Шкіра аж прищами взялася...
— Годі вже скиглити!
Я обережно визирнув з-за листяної завіси. Дорога, сільські будиночки, садки. Довкола нікого немає, тільки поряд в алейці якесь дівчатко бавиться з тенісним м’ячиком.
— Мабуть, ми в передмісті. Десь на околиці Лондона, — припустив я. — А може, й далі.
Фекварл щось буркнув під ніс. Я обережно позирнув на нього. Він знов оглядав рану, завдану Базтуковим списом. Вона не гоїлася. Фекварл помітно підупав на силі.
— Навіть із цією раною я впораюся з тобою, Бартімеусе. Ходи-но сюди, — кухар нетерпляче махнув рукою. — Я мушу дещо тобі сказати.
Я слухняно сів на землю, підібгавши ноги, як робив колись Птолемей. Тільки не дуже близько від Фекварла — від нього страшенно тхнуло бензином.
— По-перше, — мовив він, — свою частину угоди я виконав. Я врятував тебе — це я можу сказати чесно. Тепер твоя черга. Де Амулет Самарканда?
Я завагався. Бляшанка, що лежить на дні Темзи, не дозволяла мені тут-таки назвати Натове ім’я та особистий номер. Так, я завдячую Фекварлові втечею, та спершу мушу подумати про себе самого.
— Послухай-но, — відповів я. — Ти тільки не подумай, що я невдячний. Просто для мене це вкрай нелегко. Мій хазяїн...
— Помітно слабший за мого, — нетерпляче подався вперед Фекварл. — Напруж свій недолугий мозок, Бартімеусе, й хвилину поміркуй. Лавлейс дуже хоче одержати свій Амулет назад. Так хоче, що наказав нам з Джабором вдертися до найсекретнішої урядової в’язниці, щоб порятувати життя такого жалюгідного раба, як ти.
— І справді, — погодився я.
— Тільки уяви, як це було небезпечно — і для нас, і для нього. Він ризикував усім. Це багато про що свідчить.
— Навіщо ж йому Амулет? — перервав я Фекварла.
— Цього я сказати тобі не можу, — кухар затарабанив пальцями по краєчку носа й промовисто всміхнувся. — Зате скажу інше, Бартімеусе. Приєднуйся до нас — це в твоїх інтересах. Наш хазяїн далеко піде, якщо ти мене розумієш.
Я пирхнув:
—Так говорять усі чарівники.
— Він далеко піде. Найближчим часом. Найближчими днями. Тільки для цього йому вкрай потрібен Амулет.
— Можливо. Та яка нам з того користь? Такі балачки я чув уже не раз. Чарівники використовують нас, щоб зміцнити свою владу, а потім знову зв’язують нас присягою... Що нам з того?
— У мене є план, Бартімеусе...
— Еге ж, еге ж, у всіх нас є плани. Та жоден з них не скасовує того факту, що я досі зв’язаний своїм початковим завданням. І покарання...
— Покарання можна перетерпіти! — сердито труснув головою Фекварл. — Коли ти втік з Амулетом, Лавлейс дав мені такого прочухана, що моя сутність дотепер не відновилася остаточно! Правду кажучи, саме наше існування в цьому світі — ні, не треба вибачень, Бартімеусе, я знаю, що тобі до мене байдуже! — ніщо інше, як черга покарань. Не змінюється нічого, крім отих клятих чарівників! Здохне один — відразу з’явиться наступний, викопає з пороху наші імена й знову викличе нас! Чарівники міняються, а ми мучимось.
Я стенув плечима:
— Ми, здається, про це вже розмовляли. Чи не у Великому Зімбабве?
Фекварлове завзяття згасло вмить. Він кивнув:
— Може, й так. Тільки я відчуваю зміни — й ти теж повинен відчувати їх, якщо не оглух і не осліп. Занепад імперії завжди приносить із собою неспокій: заворушення на вулицях, гризню між чарівниками, що показилися від розкошів та влади... Ми з тобою частенько це бачили. За таких обставин у нас є чудова нагода діяти. Наші хазяї ледащіють, Бартімеусе. І це надає нам більшу свободу.
— Оце вже навряд.
— Лавлейс — один з таких розледащілих. Він могутній — то правда, — але нерозважливий. Ще тоді, як він уперше викликав мене, його дратувало, що він недостатньо впливовий як міністр. Він тільки й марить, як би перевершити великих магів минулого, вразити світ своїми досягненнями. І, як наслідок, він носиться зі своїми зв’язками в коридорах влади, наче собака з протухлою кісткою. Марнує час на нескінченні інтриги, змови, невпинні спроби взяти верх над суперниками... і просто не може зупинитися. До того ж, він не один. В уряді повно таких, як Лавлейс, і дехто — ще нерозважливіший за нього. Ти знаєш цей тип: коли ставки чарівника завеликі, він зазвичай довго не живе. Рано чи пізно він зробить помилку, й тоді настане наша черга. Рано чи пізно прийде наш день.