Відсапнувши за кілька секунд, Андервуд скрикнув:
— Негіднику! Хто керує тобою? Хто з моїх ворогів?
Натаніеля трусило, але він стояв нерухомо й не зводив з чарівника очей.
— Ніхто, сер. Я...
— Дюваль? Мортенсен? Чи, може, Лавлейс?
Почувши останнє ім’я, Натаніель не стримав глузливої посмішки.
— Ні, сер, не вони.
— Хто навчив тебе, як зробити дзеркало? Хто наказав тобі підглядати за мною?
Попри страх, у Натаніелевім серці палахкотів гнів.
—Хіба ви не чуєте? — із запалом відповів він. — Я ж кажу вам — ніхто.
— Ти брешеш мені навіть зараз! Гаразд! Поглянь на цю кімнату востаннє. Більше ти сюди не повернешся. Зараз ми підемо до мого кабінету, й тебе тішитиме товариство моїх бісів — аж доти, доки ти розв’яжеш собі язика. Ану, ходи зі мною!
Натаніель завагався, але це йому не допомогло. Рука наставника, мов лещатами, стисла його плече. Хлопець вилетів з дверей і помчав сходами вниз.
Дорогою їх зустріла захекана пані Андервуд. Побачивши безпорадного Натаніеля й розгніване чоловікове обличчя, вона аж вирячила очі, та нічого з цього приводу не сказала.
—Артуре, — натомість промовила вона, — до тебе відвідувач.
— Мені нема часу. Цей хлопчисько...
— Він каже, що в нього вкрай термінова справа.
— Хто? Хто каже?
— Саймон Лавлейс, Артуре. Він просто-таки вдерся до нас.
27
Андервуд насупив брови.
— Лавлейс? — буркнув він. — А йому чого треба? От уже звичка — завжди з’являтися невчасно! Гаразд, зараз я вийду до нього. Ану, не викручуйся! — гаркнув він Натаніелеві, що досі силкувався вирвати плече з чіпких пальців чарівника. — Сидітимеш у коморі, поки я вирішу, що з тобою робити!
— Сер...
— Ану, замовкни! —Андервуд потяг Натаніеля сходами. — Марто, завари гостеві чаю. Я буду за кілька хвилин. Мені треба причепуритися.
— Гаразд, Артуре.
— Сер! Будь ласка, вислухайте мене! Це надзвичайно важливо! В кабінеті...
— Замовкни! — Андервуд відчинив вузькі двері й штовхнув Натаніеля до невеличкої холодної кімнатки, повної старих тек і стосів урядових паперів. А тоді, навіть не глянувши на хлопця, замкнув комору. Натаніель гарячково затарабанив по дерев’яних дверях:
— Сер! Сер!
Ніхто не озивався.
— Сер!..
— Ти дуже люб’язний, — з-під дверей виліз великий жук— рогач. — Як на мене, звертання «сер» трохи церемонне, та все одно краще, ніж «прехитрий демоне».
— Бартімеусе!
Натаніель вражено позадкував. Просто перед ним жук почав рости, мінятись... і ось уже на його місці, взявшись у боки й схиливши набік голову, стояв смаглявий хлопчисько. Демонова подоба була, як завжди, бездоганна: і розкуйовджене волосся, й блискітки світла на шкірі. Хлопчисько нічим не відрізнявся від тисяч справжніх людей. І все-таки щось — може, лагідний погляд його темних очей — просто волало про його інакшість. Натаніель кліпнув і спробував опанувати себе. Ця зустріч геть спантеличила його — так само, як і попередня.
Хлопчисько оглянув голу підлогу та купи всілякого непотребу.
— Ну, й куди подівся мій знайомий бридкий маленький чарівник? — сухо поцікавився він. — Як я бачу, Андервуд нарешті спіймав тебе. Тепер він візьме своє.
Натаніель не звернув уваги на його слова.
— То це все-таки був ти — отам, у вікні! — почав він. — Як тобі вдалося...
— Димарем. Що тут дивного? І можеш даремно не розводитись — я знаю, що зараз ти не викликав мене. Просто події розвиваються надто швидко, щоб чекати. Амулет...
Натаніелеві сяйнула моторошна думка:
— То це ти... ти привів сюди Лавлейса?!
— Що?! — щиро здивувався хлопчисько.
— Не бреши мені, демоне! Ти зрадив мене! Ти привів його сюди!
— Кого? Лавлейса? — ця звістка, схоже, здивувала самого джина. —Де він?
—Унизу. Щойно прийшов.
— Я тут ні до чого. Ти що, язика розпустив?
— Хто — я?! Ти сам...
— Я нічого нікому не говорив. Мене стримувала думка про одну бляшанку з-під тютюну.. — хлопчисько спохмурнів і немовби замислився: — Хоча збіг, мушу визнати, трохи дивний.
— Трохи?! — Натаніель аж підскочив від обурення. — Це ти його привів сюди, бовдуре! Негайно забери Амулет! Забери його з кабінету, поки Лавлейс не знайшов його!
Хлопчисько огидно захихотів:
— Це не допоможе. Якщо Лавлейс тут, він напевно розставив довкола дому з дюжину куль. Вони помітять ауру Амулета й накинуться на мене, тільки—но я вийду звідси.