Выбрать главу

Натаніель опанував себе. Тепер, коли його слуга повернувся, він уже не такий безпорадний, як досі. Біді можна запобігти, якщо змусити демона слухатися.

— Я наказую тобі коритися! — почав він. — Вирушай до кабінету..

— Облиш, Нате, — втомлено махнув рукою хлопчисько. — Зараз ти не в пентаклі. І не можеш примусити мене виконувати нові накази. Втеча з Амулетом стане фатальною, повір мені. Яка сила в Андервуда?

— Що?.. — спантеличено перепитав Натаніель.

— Яка в нього сила? Якого він рівня? Судячи з бороди, він — не з могутніх, хоч я можу й помилятися. Чи добрий він майстер? Чи зможе він подолати Лавлейса? Ось де питання...

— Що? Ні! Ні, навряд... — жодних доказів Натаніель не мав, та він добре пам’ятав, як його наставник плазував перед Лавлейсом. — Ти вважаєш...

— У тебе є лиш одна-єдина надія: що Лавлейс, відшукавши Амулет, захоче вирішити це все без зайвого галасу. Тоді він спробує розібратися з Андервудом самотужки. Якщо ж він не...

Натаніель аж похолов:

— Ти вважаєш, що він...

— Стривай! Через увесь цей шарварок я майже забув розповісти тобі, про що довідався! — хлопчисько заговорив низьким, тягучим голосом: — Знай, що я віддано виконав твій наказ. Я стежив за Лавлейсом. Я намагався розвідати таємниці Амулета. Я ризикував заради тебе, мій господарю. І як наслідок, — тут він знову повернувся до насмішкуватого тону, — я дізнався, що ти — бовдур. Ти сам не розумієш, що ти накоїв. Цей Амулет такий могутній, що кілька десятиліть перебував у власності уряду — аж поки його поцупив Лавлейс. Отак. Його найманець заради цього прикандичив одного чарівника високого рангу. За таких обставин, я гадаю, він цілком наважиться вбити Андервуда, аби повернути собі Амулет. Еге ж?

Довкола все закрутилося. Хлопець відчув, що зараз знепритомніє. Такого він навіть уявити не міг.

— Нам не можна сидіти тут! — прожебонів він. — Треба щось робити!..

— Твоя правда. Я піду й подивлюся, що там коїться. А ти будь хорошим хлопчиком, посидь поки що тут, і приготуйся швиденько тікати, якщо справи будуть кепські.

— Нікуди я не тікатиму! — тихо промовив Натаніель. Йому паморочилось у голові. Пані Андервуд...

— Дозволь, я дещо пораджу тобі зі свого багатого досвіду. Якщо йдеться про твоє дороге життя, втеча завжди доречна. Звикай до цієї думки, приятелю.

Хлопчисько обернувся до дверей комори і притулив до них свою долоню. Двері затріщали, розкололися біля замка і прочинилися.

— Вирушай до своєї кімнати й чекай. Скоро я розповім тобі про все. І будь готовий негайно накивати п’ятами.

Сказавши це, джин зник. Коли Натаніель вийшов з комори, на сходах уже нікого не було.

28

— Пробачте за вторгнення, Артуре, — мовив Саймон Лавлейс.

Я наздогнав Андервуда, коли він тільки—но зайшов до своєї довгої, темної їдальні: кілька хвилин перед тим він простовбичив біля дзеркала, пригладжуючи бороду й поправляю чи краватку. Щоправда, це мало чим зарадило: порівняно з молодим чарівником — той холодний і напружений стояв біля каміна, роздивляючись власні нігті, — старий здавався скуйовдженим і побитим міллю.

Андервуд навмисно гарячково замахав руками:

— Що ви! Почувайтеся як удома. Пробачте, що затримався, Лавлейсе. Сідайте, будь ласка.

Лавлейс, однак, не сів. На ньому був вузенький темний костюм з густо—зеленою краваткою. Окуляри ловили світло лампи під стелею й виблискували за кожним порухом голови. Очей видно не було, та шкіра під ними помітно набрякла.

— Здається, ви схвильовані, Андервуде, — зауважив він.

— Ні, ні! Я просто спускався згори. Трохи захекався.

Я перетворився на павука, перебрався через одвірок і поліз стіною до найдальшого і найтемнішого кутка. Там я хутенько сплів павутиння — так, щоб воно краще ховало мене. Річ у тім. що Лавлейс узяв із собою біса; той сидів на другому рівні й зирив на всі боки, нишпорячи своїми очицями по всіх закапелках і щілинках.

Мені не хотілося міркувати, як саме Лавлейс відшукав цей будинок. За всієї моєї огиди до хлопчиська, цей збіг — що чарівник прибув водночас зі мною — був, звичайно ж, вельми неприємний. Міркування могли й зачекати. Майбутнє хлопця — а отже, й моє — тепер залежало від моєї здатності швидко думати й діяти.

Андервуд тим часом сів у своє звичне крісло й силувано всміхнувся.

— Отже... — почав він. — Ви певні, що не хотіли б сісти?

— Ні, дякую.

— Тоді принаймні скажіть цьому вашому бісові, щоб він не метушився. Мене від нього аж нудить, — несподівано сердито зауважив Андервуд.