Джинове пирхання трохи зіпсувало ефект від цих гордовитих слів. Смаглявий хлопчисько встав, сердито хитнувши головою, ніби під тягарем великої мудрості.
— Хлопчику, ти прагнеш не помсти, а забуття. Минулої ночі, у вогні, ти втратив усе. Tепep тобі нема чого втрачати. Я читаю твої думки, як свої власні. Ти просто хочеш виступити проти Лавлейса і здобути славу.
— Ні. Я хочу помсти.
Джин зареготав.
— Це найлегше — податися за своїм наставником та його дружиною до вічної темряви. Легше, ніж почати життя спочатку. Гордощі запаморочили тобі голову. Вони ведуть тебе до смерті. Невже минула ніч так нічого й не навчила тебе? Ти його не подолаєш, Нате. Облиш цю думку.
— Ніколи!
— Річ у тім, що ти, власне, більше не чарівник, — джин повів рукою вздовж пошкоджених стін. — Озирнися! Де ми? Це тобі не теплий будиночок, повний книжок та паперів! Де свічки? Де пахощі? Де затишок? Чи до вподоби це тобі, Натаніелю, чи ні, але ти втратив усе, що треба чарівникові. Багатство, безпеку, самоповагу, наставника!.. Поглянь правді в очі: в тебе немає нічого!
— У мене ще є магічне дзеркало, — заперечив Натаніель. — І ти.
Він поспіхом підсів до багаття. Холод, що панував у кімнаті, досі пронизував його тіло.
— Еге ж. До цього я й збирався перейти, — джин заходився розгрібати ногою мотлох на підлозі. — Коли ти трохи заспокоїшся, я роздобуду для тебе шматок крейди. Намалюєш тут коло і звільниш мене.
Натаніель вирячився на нього.
— Я виконав своє завдання, — провадив смаглявий хлопчисько. — Навіть більше. Я вистежив для тебе Лавлейса. Розвідав про Амулет. Урятував тобі життя.
Натаніелеві напрочуд полегшало в голові, мовби її напхали ватою.
— Тільки не треба мені дякувати! — вів далі хлопчисько. — Я дуже сором’язливий. Просто намалюй пентакль — І це все, що мені треба.
— Ні, — відповів нарешті Натаніель. — Поки що ні.
— Перепрошую? — перепитав хлопчисько, — після вчорашніх драматичних подій мене, напевно, зраджує слух... Мені здалося, ніби ти сказав «ні».
—Так я й сказав. Я не звільню тебе. Поки що.
Запанувала тяжка мовчанка. Натаніель побачив, як багаття почало згасати, ніби всмоктуючись у підлогу Ось воно зникло, й дерев’яні уламки, що секунду тому так чудово палахкотіли, почали з тріскотінням укриватися кригою. Натаніелева шкіра вмить почервоніла від холоду, а дихання стало хрипким та болісним.
Хлопець підхопився.
— Припини негайно! — вигукнув він. — Поверни вогонь!
Джинові очі блиснули.
— Це лише заради твого добра, — зауважив він. — Я тільки тепер зрозумів, що вчинив нечемно. Тобі так тяжко бачити полум’я після того, що ти наробив уночі. Тебе, напевно, дуже мучить совість.
Перед очима Натаніеля постав вогонь, що жер зруйновану кухню...
— Пожежу влаштував не я, — прошепотів він. — Це не моя провина.
— Та невже? Ти сховав у будинку Амулет. Ти підставив Андервуда.
— Ні! Я не думав, що Лавлейс прийде туди. Це... задля безпеки...
Хлопчисько пирхнув:
— Еге ж, задля твоєї безпеки.
— Якби Андервуд був чогось вартий, він би вцілів! Відбився б від Лавлейса... чи здійняв тривогу!
— Ти сам не віриш своїм словам. Подивися правді в очі — це ти вбив їх обох.
Натаніелеве обличчя скривилося з люті.
— Я збирався викрити Лавлейса! Хотів спіймати його за допомогою Амулета. 1 здати владі!
— Кого це тепер турбує? Ти запізнився. Ти програв.
— Лише через тебе, демоне! Якби ти не привів Лавлейса за собою, нічого не сталося б! — Натаніель ухопився за цю думку, наче потопельник за соломинку. — Це все твоя провина! І я з тобою за це поквитаюсь! Ти хочеш свободи? Ба ні — ти назавжди в полоні. На тебе чекає Вічне Ув’язнення!
— Справді? Тоді, — хлопчисько несподівано ступив до Натаніеля, — я чудово можу вбити тебе сам, просто зараз. Чого мені втрачати? Однаково я опинюся в тій бляшанці, то спершу хоч натішуся — скручу тобі в’язи, — його рука м’яко лягла Натаніелеві на плече.
Хлопцеві аж мороз пішов поза шкірою. Йому вкрай хотілося викрутитись і кинутись навтьоки, та він змусив себе залишитися на місці й пильно подивився в темні, байдужі джинові очі.
Нескінченно довгий час ніхто з них не говорив ані слова. Аж нарешті Натаніель облизав сухі губи.
— У цьому немає потреби, — ледве промовив він. — Я звільню тебе ще до кінця місяця.
Джин підтяг його до себе.
— Звільни мене зараз!
— Ні, — Натаніель ковтнув слину. — Спочатку ми повинні дещо зробити.
— Зробити? — спохмурнів джин. — Що саме?
Натаніель стояв непорушно.
— Мій наставник і його дружина мертві. Я мушу за них помститись. Лавлейс заплатить за свій злочин.