Буйвітер собі дозволив на мить засумувати.
— Могло бути гірше, — сказав він наостанок. —То міг бути я.
Рухнувшись, він відчув, що його мантія нібито за щось зачепилася. Витягнувши шию, він побачив, що за край мантії міцно вхопилася ляда Скрині.
— А, Ґорфал, — вдоволено сказав патрицій. — Заходь. Сідай. Може, тебе на зацукровану морську зірку розчавити?
— Я у Вашому розпорядженні, пане, — спокійно відповів старий. — Залиште, можливо, на консервовані голкошкірі.
Патрицій знизав плечима і вказав на сувій, що лежав на столі.
— Прочитай це, — сказав він.
Ґорфал узяв пергамент і ледь підняв одну брову, коли побачив знайомий знак Золотої Імперії. Якусь хвилину він мовчки читав, а тоді перевернув сувій, щоби придивитися до печатки на звороті.
— Відомо, що ти вивчав імперські справи, — сказав патрицій. — Ти можеш оце пояснити?
— Стосовно справ Імперії, то знання полягає не так у тому, щоби відмічати окремі події, як у тому, аби вивчати певний склад розуму, — відповів старий дипломат. — Цей лист доволі цікавий, але нічого незвичного в ньому немає.
— Нині вранці імператор дав наказ... — патрицій дозволив собі нахмуритися. — Дав мені наказ, Ґорфале, захищати цього Двоквіта. А тепер, схоже, я маю його вбити. Тебе це не дивує?
— Ні. Імператор просто хлопчисько. Він ідеаліст. Затятий. Бог для свого народу. Цей післяобідній лист, якщо лиш я не помиляюся, прийшов від Дев’яти Обертальних Дзеркал, великого візира. Він постарів за час служби в кількох імператорів. Вони для нього як необхідний, але дратівливий чинник успішного керування імперією. Він не любить неординарності. Імперія була збудована саме на впорядкованості. Ось його бачення.
— Починаю розуміти… — сказав патрицій.
— Аякже, — посміхнувся в бороду Ґорфал. — Цей мандрівник — неординарність. Прислухавшись до бажань свого володаря, Дев’ять Обертальних Дзеркал міг, на моє переконання, дати свої розпорядження з тією метою, щоб один мандрівник не повернувся додому й так, можливо, не приніс недугу невдоволення. Імперія любить, аби люди були там, де їм призначено. Тож тим більше вигідно, якщо цей Двоквіт пропаде в якійсь варварській землі. Тобто тут, пане.
— І що порадиш? — мовив патрицій.
Ґорфал знизав плечима.
— Просто нічого не робити. Проблеми вирішаться самі собою. Хоча, — задумливо почухав він вухо, — можливо, Спілка вбивць…?
— О, так, — сказав патрицій. — Спілка вбивць. Хто зараз у них головує?
— Злорф М’якоступ, пане.
— Погомони з ним, гаразд?
— Аякже, пане.
Патрицій кивнув. Те все було для нього, наче полегшення. Він погоджувався з Дев’ятьма Обертальними Дзеркалами: життя й так складне, людям слід бути там, де їм призначено.
Над Пласким світом сяяли яскраві сузір’я. Торговці один за одним зачиняли свої крамниці, а кишенькові крадії, злодії, шльондри, фокусники, рецидивісти та кватирники якраз прокидалися і снідали. Чарівники взялися до своїх багатовимірних справ. Побачили нині сходження двох могутніх планет — і вже над Чарівницьким кварталом аж задиміло від поспішних заклинань.
— Слухай, — сказав Буйвітер, — так нічого не вийде.
Він повільно просувався боком. Скриня невідступно рухалася за ним, погрожуючи напіввідчиненим віком. Буйвітер коротко подумав про відчайдушний рятівний стрибок. Віко очікувально клацнуло. Так чи інакше, сказав він собі завмираючи в серці, та бісова штука однаково піде за ним далі. У неї був упертий вигляд. Навіть якщо йому вдасться добути коня, то мав велику підозру, що й у такому разі Скриня буде йти за ним своїм ходом. Безкінечно. Перепливаючи ріки й океани. Повільно наздоганяючи його щоночі, тоді як сам він буде змушений зупинятися, щоби поспати. А тоді, по кількох роках, у якомусь чужоземному місті він одного разу почує, як до нього наближаються сотні малесеньких ніжок…
— Ти не до того чіпляєшся! — простогнав Буйвітер. — Я не винен! Я його не викрадав!
Скриня злегка посунулася вперед. Тепер між річкою та п’ятами чарівника залишалася тільки вузенька смужка брудного пірса. Проблиск передбачливості сказав йому, що скриня плаває швидше, ніж він. Буйвітер намагався не уявляти, як він буде тонути в Анху.
— Вона ж не зупиниться, доки ти не здасися, — безцеремонно озвався дрібний голосок.
Буйвітер глянув на образопис, який і досі висів у нього на шиї. Його дверцята були відчинені, а зсередини визирав гомункул, який курив люльку й весело спостерігав за тим, що відбувається.
— Хоч тебе зі собою заберу, — процідив крізь зуби Буйвітер.
Чортик вийняв з рота люльку.