— Що ти сказав? — перепитав він.
— Сказав, що тебе зі собою заберу, трясця!
— Та будь ласка. — Чортик промовисто поплескав бік коробки: — Побачимо, хто перший потоне.
Скриня позіхнула й підсунулася ще на дрібку ближче.
— Ну, гаразд, — дратівливо сказав Буйвітер. — Але мусиш дати мені час подумати.
Скриня повільно відступила. Буйвітер обережно перебрався на порівняно безпечну ділянку і всівся спиною до стіни. Через річку сяяли вогні міста Анх.
— Ти ж чарівник, — промовив чортик-малювальник. — Ти вигадаєш, як його знайти.
— Не дуже я чарівник, на жаль.
— Можна просто кидатися на всіх поспіль і перетворювати їх на хробаків, — підбадьорливо додав чортик не звертаючи увагу на останнє зауваження.
— Ні. Перетворення на тварин — заклинання восьмого рівня. Я ж навіть не довчився. Знаю лиш одне заклинання.
— Ну, і вистачить.
— Навряд, — безнадійно промовив Буйвітер.
— А що воно робить?
— Не можу тобі сказати. Узагалі не хочу про це говорити. Але якщо відверто, — зітхнув він, — жодне заклинання не дає великої користі. Потрібно три місяці, щоби відкласти в пам’яті бодай найпростіше, а потім, коли ти ним скористався, бух! — і нема його. Ось що тупо в магії взагалі. Витрачаєш спершу двадцять років на те, щоби вивчити заклинання, яке приносить тобі до спальні голих дівчат, а потім ти вже настільки отруєний ртутними випарами і сліпий від читання старих ґриморій, що навіть не пам’ятаєш, що далі робити.
— Я про таке й не думав, — сказав чортик.
— Слухай… недобре все це. Коли Двоквіт сказав, що в імперії є ліпший вид магії, то я подумав… подумав…
Чортик очікувально подивився на нього. Буйвітер лайнувся.
— Ну, якщо вже так хочеш знати, то я гадав, що він має на увазі не чари. Не такі ж.
— А на що ти сподівався?
Буйвітер похнюпився.
— Не знаю, — сказав він. — На кращий підхід, мабуть. Щось мудре. Якби… блискавку припрягти абощо.
Чортик кинув на нього лагідний, але жалісливий погляд.
— Блискавки — це списи, які шпурляють грозові велетні, коли б’ються між собою, — м’яко промовив він. — Відомий метеорологічний факт. Блискавку тут ніяк не запряжеш.
— Знаю, — нещасним тоном відповів Буйвітер. — То, звісно, і є недоліком цього аргументу.
Чортик кивнув і зник у глибині образописа. За кілька хвилин Буйвітер відчув запах смаженого бочка. Коли вже несила було терпіти спазми в шлунку, затарабанив по коробочці. Чортик з’явився знову.
— Я міркував над твоїми словами, — сказав він, перш ніж Буйвітер устиг розтулити рота. — Навіть якби ти зміг запрягти блискавку, як змусиш її слухатися упряжі?
— Що ти таке варнякаєш?
— Про блискавку. Вона ж рухається лише вгору і вниз. Тобі ж треба, щоби вона рухалася поземо, а не вгору-вниз. У будь-якому разі вона, мабуть, пропалить упряж.
— Та чхати на блискавку! Як я можу думати на порожній шлунок?
— То поїж чогось. Логічно ж.
— Як? Щойно зарухаюся, як той клятий ящик наставляє на мене свої завіси!
Скриня ж, наче за командою, широко роззявилася.
— Бач?
— Вона не збирається тебе кусати, — сказав чортик. — У ній є їжа. Яка їй користь із тебе голодного?
Буйвітер зазирнув у темну схованку Скрині. Поміж купи коробочок та мішечків золота там і справді було кілька пляшок та щось загорнуте в просякнутий олією папір. Цинічно засміявшись, чарівник понипав закинутим пірсом і нарешті знайшов шматок деревини потрібної довжини. Якомога делікатніше він устромив його між днищем і віком та й вийняв один із пласких пакунків. У них були галети, які виявилися твердими, мов діамантове дерево.
— А хай тобі грець, — пробурмотів Буйвітер хапаючись за зуби.
— То дорожні травні галети капітана Восьмипантера, — озвався чортик з отвору у своїй коробці. — Урятували не одне життя в морі, що правда — то правда.
— Ну аякже. Їх використовують як пліт чи просто кидають ними в акул і дивляться, як ті тонуть? А в пляшках що? Отрута?
— Вода.
— Але ж тут скрізь є вода! Нащо йому везти зі собою воду?
— Через довіру.
— Довіру?
— Так. Ось чого він не мав, до тутешньої води. Розумієш?
Буйвітер відкоркував пляшку. Рідина в ній цілком могла бути водою. Ніяка на смак, без жодних ознак життя.
— Ні смаку, ні запаху, — пробурмотів чарівник. Скриня тихенько скрипнула привертаючи до себе увагу. З лінивим виразом умисної загрози вона повільно зачинила віко, розкришивши при цьому імпровізований клин, як простий сухар.
— Гаразд, гаразд, — сказав Буйвітер. — Я думаю.
Імор мешкав у похиленій вежі на розі Паморозної вулиці й Морозного провулку. Була північ, і самотній охоронець, прихилившись у тіні, дивився на сполучені планети та знічев’я гадав собі, які зміни в його долі вони провіщають.