Імор повільно простягнув руку й налив собі ще кухоль пива.
— Не приєднаєшся, Злорфе? — спокійно промовив він. — І сховай того меча, Стрене. Злорф М’якоступ наш друг.
Очільник Спілки вбивць спритним рухом крутонув свою духову трубку та миттю заховав її до кобури.
— Стрене! — сказав Імор.
Одягнутий у чорне злодій зашипів і сховав меча до піхов. Та руку тримав на ефесі й не зводив очей з убивці.
Це було нелегко. Підвищення у Спілці вбивць відбувалося за змагальним принципом, і практика була найважливішою — власне, основною — складовою. Тому широке чесне обличчя Злорфа являло собою сукупність безлічі шрамів (результат багатьох сутичок). Та воно, ймовірно, й без того ніколи не було приємним: кажуть, що Злорф обрав професію, у котрій темні каптури, плащі та нічні скрадання були великою її частиною, бо серед його предків були тролі, що боялися сонячного світла. Ті, хто висловлював це міркування так, що Злорф міг це почути, зазвичай несли потім свої вуха додому в шапці.
Він спустився сходами, а за ним кілька вбивць. Підійшовши впритул до Імора, промовив:
— Я прийшов по туриста.
— Це тебе взагалі стосується, Злорфе?
— Так. Ґрінґо, Урмонде, беріть його.
Двійко вбивць ступили крок уперед. Та перед ними опинився Стрен, його меч наче нізвідки з’явився за дюйм від їхніх горлянок.
— Можливо, мені вдасться вбити лиш одного з вас, — пробурмотів він, — та раджу запитати себе, кого саме?
— Поглянь угору, Злорфе, — сказав Імор.
Із пітьми поміж кроквами спозирав ряд жовтих лиховісних очей.
— Ще крок і ви підете звідси з меншою кількістю очей, аніж коли прийшли, — промовив ватажок злодіїв. — Тож сядь і випий, Злорфе, та поговорімо про це, як розумні люди. Я думав, ми дійшли згоди. Ти не грабуєш — я не вбиваю. Не за гроші, тобто, — додав він після паузи.
Злорф узяв запропоноване пиво.
— І що? — сказав він. — Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Це отой кумедний парубійко?
— Так.
Злорф пильно подивився на Двоквіта, котрий радісно йому всміхався.
Очільник убивць потис плечима. Він рідко гаяв час на роздуми, чому одні люди хочуть смерті інших. Таке було життя.
— Можу запитати, хто твій клієнт? — мовив Імор.
Злорф підняв руку.
— Прошу тебе! — запротестував він. — Професійний етикет.
— Звісно. До речі...
— Так?
— Здається, у мене зовні є кілька вартових...
— Було.
— І ще кілька у дверях через дорогу...
— Колись.
— І двоє лучників на даху.
Нотка сумніву майнула на обличчі Злорфа, немов останній промінь світла на погано зораному полі. Нараз розчахнулися двері, сильно вдаривши вбивцю, котрий стояв поряд них.
— Не робіть так! — заверещав Грубань з-під столу.
Злорф та Імор підвели погляди на постать у дверях. Вона була товста, низенька та багато вбрана. Дуже багато вбрана. За нею виднілося кілька високих і кремезних постатей. Дуже кремезних і загрозливих.
— Хто це? — спитав Злорф.
— Я його знаю, — сказав Імор. — Він зветься Рерпф. Тримає шинок «Скрипучий таріль» біля Латунного мосту. Стрене, прибери його.
Рерпф здійняв обцяцьковану перснями руку. Стрен Візель завагався на півдорозі до дверей, бо кілька дуже великих тролів пірнули попід дверне склепіння та стали по обидва боки товстуна, кліпаючи від світла. У передпліччях, немов мішки з борошном, здіймалися м’язи розміром із диню. Кожен троль тримав двосічну сокиру. Між великим пальцем і вказівним.
Грубань вилетів зі схованки, його обличчя було пройняте гнівом.
— Геть! — закричав він. — Заберіть цих тролів звідси!
Ніхто не ворухнувся. У кімнаті раптом запала тиша.
Грубань швидко роззирнувся. До нього почало доходити, що він сказав і кому. Тихе скиглення мимоволі зірвалося з його вуст. Він добрався до входу в підвал якраз у ту мить, коли один із тролів лінивим помахом однієї дебелої руки відправив свою сокиру в політ через усю кімнату. Грюкання дверей та їх подальше розколювання від удару сокири злилися в один звук.
— Чорт забирай! — вигукнув Злорф М’якоступ.
— Чого тобі треба? — спитав Імор.
— Я тут від імені Спілки торговців та купців, — виважено промовив Рерпф, — для захисту наших інтересів, так би мовити. Тобто цього чоловічка.
Імор зсунув брови.
— Пробач, — сказав він. — Мені здалося, ти сказав «Спілка торговців»?
— Та купців, — погодився Рерпф. Тепер позаду нього виднілося більше тролів і ще декілька людей, котрих Імор ледь упізнавав. Можливо, він їх бачив за прилавками й барами. Зазвичай це непоказні особи — легко їх проігнорувати, легко їх забути. Десь у глибині душі зростало погане передчуття. Він думав, як так могло статися, що, так би мовити, лис постав перед розлюченою вівцею. Ба більше, вівцею, котра могла собі дозволити найняти вовків.