Зараз Двоквіт вельми зацікавився теорією і практикою чарів.
— Усе це мені здається якимсь… ну… недоладним, — сказав він. — Я завжди думав, що… ну знаєш, що чарівникові лиш досить промовити певні чарівні слова. А не все оце заморочливе запам’ятовування.
Буйвітер сумно погодився. Він спробував пояснити, що чари колись і справді були вільні та неконтрольовані, але Прадавні їх приборкали й змусили підкорятися, зокрема Закону збереження дійсності, а згідно з цим, зусилля, яке потрібно докласти для досягнення певного результату, незалежно від засобів досягнення, має бути однаковим. Простими словами це означало, що, наприклад, створити ілюзію келиха вина порівняно просто, оскільки це потребує лише незначного зміщення світлових потоків. З іншого боку, на те, щоби підняти справжній келих на кілька сажнів угору тільки за допомогою силою думки, потрібно кілька годин послідовного підготування, щоби через простий принцип підйомної сили в самого чарівника мізки через вуха не полізли.
Він також додав, що деякі стародавні чари й досі можна знайти в первозданному стані, і їх можна розпізнати — для обізнаних — за восьмигранною формою, якої вони набрали в кристалічній структурі часопростору. Отож, є такий метал — октирон, наприклад, і газ октоґен. Обидва випромінюють небезпечну кількість первозданної магії.
— Це все страшенно пригнічує, — закінчив чарівник.
— Пригнічує?
Буйвітер повернувся в сідлі й кинув оком на Скриню Двоквіта, яка наразі чимчикувала на своїх маленьких ніжках, час від часу ляпаючи віком за метеликами. Зітхнув.
— Буйвітер думає, що він міг би запрягти блискавку, — сказав чортик-малювалник, який спостерігав за цим дійством із крихітного отвору коробки, що висіла на шиї у Двоквіта. Він цілий ранок провів за малюванням для свого господаря колоритних краєвидів і оригінальних пейзажів, тож йому дозволили перекур.
— Я казав «припрягти» не в значенні «запрягати», — різко мовив Буйвітер. — Я мав на увазі… ну, залучити… Не знаю, не можу підібрати слова. Просто вважаю, що світ мав би бути трохи більш організованим.
— То лиш мрії, — сказав Двоквіт.
— Знаю. У тому й біда, — зітхнув знову Буйвітер. Дуже добре складалася вся розмова про чисту логіку та як Усесвіт керується логікою та рівновагою чисел, але був той простий факт, що диск їхнього світу очевидно перетинав простір на спині велетенської черепахи, а їхні боги мали звичку бити шибки в домах атеїстів.
Раптом почувся тихесенький звук, не гучніший за гул бджіл у розмарині, що ріс край дороги. Здавалося, він був напрочуд кістяного походження, наче котилися черепи чи торохкотіли гральні кубики в чашці. Буйвітер пороззирався. Кругом не було нікого.
Це чомусь його занепокоїло.
Потім повіяв легіт, який за кілька миттєвостей зміцнішав і розійшовся у просторі. Світ після цього зовсім не змінився, окрім хіба кількох цікавих дрібниць. До прикладу, тепер на дорозі стояв п’ятиметровий гірський троль. І неабияк злий. Частково це було через те, що тролі взагалі такі і є, але він був роздратований з тієї причини, що за законами збереження енергії, раптова та миттєва телепортація з його лігва в Раммероркських горах, що за три тисячі миль звідси й тисячу ярдів ближче до Краю, підвищила його внутрішню температуру до небезпечного рівня. Отож, троль вишкірив свої ікла й почав напад.
— Яка чудернацька істота, — зауважив Двоквіт. — А вона небезпечна?
— Тільки для людей! — скрикнув Буйвітер. Він вихопив свій меч і, плавно кинувши його наввимашки, цілковито схибив. Лезо пірнуло у верес обіч стежки.
Пролунав тихенький звук, наче старі зуби закалатали. Клинок ударився об камінь, укритий у тому вересі, й укритий так майстерно, що можна було подумати, наче якусь мить тому його тут і зовсім не було. Меч вигулькнув, як той лосось у стрибку, і, відбиваючись рикошетом, глибоко встромився в сірий карк троля.
Тварюка гарикнула й одним помахом кігтя розсікла бік Двоквітовому коневі, який із голосним іржанням кинувся поміж дерев на узбіччі. Троль крутнувся й потягнувся до Буйвітра.
А тоді його гальмувата нервова система сповістила, що він мертвий. Троль на мить здивувався, а потім заточився й розвалився на гравій (оскільки тролі — це крем’янисті форми життя, то в мить смерті їхні тіла миттєво знову обертаються каменем).
«Ааахх», — подумав Буйвітер, оскільки його кінь від жаху став на диби. Чарівник ледь втримався, коли тварина на двох ногах перебрела через дорогу, а потім із голосним іржанням помчала галопом у ліс.
Стих звук копит, залишився тільки гул бджіл та поодинокий шелест метеликових крилець. Та був іще один звук, дивний як на той яскравий полуденний час.