— Мені все ж відоме закляття, — втомлено сказав він.
— Так? Прошу дуже, — мовила Друеле.
Буйвітер не був певен, що наважиться, хоч і закляття намагалося заволодіти його язиком. Він пручався.
— Ти казала, що можеш читати мої думки, — невиразно промовив він. — То прочитай.
Вона ступила вперед, глузливо дивлячись йому в очі.
Її усмішка застигла. Дріада підняла руки в захисному жесті і, пригинаючись до землі, позадкувала. З її горлянки вирвався звук неприхованого жаху.
Буйвітер роззирнувся. Решта дріад також відступали. Що він зробив? Щось жахливе, очевидно.
Та він знав, що було тільки питанням часу, доки рівновага Всесвіту відновиться і знову почне, як зазвичай, створювати Буйвітру неприємності. Він зробив крок назад, пірнув поміж дріад, що досі обертались, створюючи магічне коло, й поглянув, що далі робитиме Друеле.
— Хапайте його, — кричала вона. — Заберіть подалі від Дерева і вбийте!
Буйвітер розвернуся і кинувся вперед.
Крізь фокус кола.
Яскравий спалах.
Раптова пітьма.
Невиразна фіолетова тінь у формі Буйвітра зменшилась до цяточки і зникла.
І більш нічого.
Грун Варвар безшумно скрадався коридорами, що були освітлені таким фіолетовим сяйвом, що воно здавалося майже чорним. Його попередня збентеженість зникла. Це, очевидно, був чарівний храм, і це все пояснювало.
Пояснювало, чому нині їдучи цим вічно нічним лісом він угледів скриню край дороги. Її ляда була привітно відчинена, показуючи багато золота. Та коли він зістрибнув з коня, щоби наблизитись, скриня випустила ніжки й почимчикувала до лісу, а там знову зупинилась за кількасот кроків.
Тепер, після кількох годин цієї дражливої гонитви він утратив її слід у цих тунелях пекельного світла. Загалом неприємна різьба та поодинокі розчленовані скелети не лякали Груна. Почасти тому, що він був не дуже розумним і разом з тим вельми позбавленим уяви, але також тому, що дивні різьблення та небезпечні тунелі були для нього звичною справою. Він провів чимало часу в подібних ситуаціях, шукаючи золото, демонів, або панночок у біді, і відповідно позбавляючи їх від власника, життя чи принаймні однієї з причин біди.
Погляньте на Груна, як він м’яко, по-котячому перестрибує через підозрілий вхід до тунелю. Навіть у цьому фіолетовому світлі його шкіра блищить міддю. На ньому багато золота у вигляді браслетів на ногах і руках, та загалом він голий, якщо не зважати на стегнову пов’язку з леопардової шкури. Грун роздобув її в задимлених лісах Говондаланду, загризши власника шкури зубами.
У правій руці він мав чарівного чорного меча Крінґа, що викуваний був із удару блискавки і мав душу, але терпіти не міг сидіти у піхвах. Грун украв його лише три дні тому з неприступного палацу архімандрита Б’Ітуні й уже про це шкодував. Меч починав його дратувати.
— Кажу тобі, вона пішла тим проходом праворуч, — прошипів Крінґ голосом, немов терлося лезо до каменя.
— Тихо!
— Я тільки сказав...
— Стулися!
А Двоквіт…
Він заблукав, безсумнівно. Чи то ця споруда була більшою, ніж здавалася на вигляд, чи то він, навіть не ступивши й кроку вниз, якось опинився на просторому підземному рівні, а чи — закралася в нього підозра — внутрішні виміри цього місця не корилися простому правилу архітектури й були більшими, ніж зовнішні. І для чого таке химерне освітлення? То були восьмигранні кристали, розміщені з певним інтервалом на стінах та стелі, з яких лилося вельми неприємне сяйво, що не стільки освітлювало, як відтіняло морок. А автор тієї різьби на стіні, співчутливо подумав Двоквіт, пиячив, мабуть, без міри. Роками.
А проте будівля, безперечно, приголомшувала. Ті, хто її будував, були одержимі числом вісім. Підлога становила суцільну мозаїку з восьмисторонніх плиток. Стіни коридорів і стелі заломлювалися, тож якщо полічити всі стіни й стелі, то виходило вісім сторін. А там, де частина муровання обвалилася — Двоквіт помітив — то навіть самі камені були восьмисторонні.
— Мені тут не подобається, — сказав чортик-малювальник зі своєї коробки, що висіла на шиї Двоквіта.
— Це ж чому? — поцікавився Двоквіт.
— Тут дивно.
— Але ж ти демон. Демони такого не кажуть. Тобто, що може бути дивним для демона?
— Ну, знаєш, — обережно сказав чортик, нервово позираючи довкола й переминаючись із лапи на лапу. — Деякі речі. Оточення.
Двоквіт суворо глянув на нього:
— Які речі?
Демон нервово кашлянув (демони не дихають, але кожна розумна істота — дихає чи ні — деколи нервово кашляє. А це був саме один з таких випадків, що непокоїв чортика).