— Ну, такі речі, — сказав він жалюгідним тоном. — Недобрі речі. Речі, про які ми не говоримо — ось, що я намагаюсь до тебе донести, господарю.
Двоквіт втомлено потрусив головою.
— От якби Буйвітер тут був, — промовив. — Він би знав, що робити.
— Той? — глузливо посміхнувся демон. — Не бачу, щоби сюди йшов якийсь чарівник. Вони нічого не можуть удіяти з числом вісім, — сказав чортик і винувато ляпунув рукою себе по роті.
Двоквіт подивився на стелю.
— Що то було? — спитав він. — Ти нічого не чув?
— Я? Чув? Ні! Нічогісінько, — переконливим тоном відповів демон.
Він шаснув назад у свою коробку і гримнув дверцятами. Двоквіт постукав по них. Дврерцята відчинилися на шпарку.
— Почулося, наче камінь рухається, — пояснив той.
Дверцята з грюкотом зачинились. Двоквіт знизав плечима.
— Мабуть, це місце просто трохи розвалюється, — сказав сам до себе.
Він випростався.
— Чуєте? — крикнув Двоквіт. — Там хтось є?
«Є, є, є», — відповіли темні коридори.
— Агов! — покликав він.
«Ов, ов, ов».
— Я знаю, що тут хтось є, бо щойно чув, як кидали кості!
«КОСТІ, КОсті, кості».
— Слухайте, я тільки-но…
Двоквіт спинився. Причиною цього була яскрава цятка світла, яка раптом з’явилася нізвідки просто за кілька футів від його очей. Вона швидко збільшувалася й за декілька секунд набрала яскравих обрисів крихітної людинки. Тепер цятка почала видавати звук, чи то радше Двоквіт почав чути той звук, який вона весь цей час видавала: наче дзвін крику, пійманий у розтягнену мить часу.
Тепер переливчаста людинка була розміром з ляльку. Скоцюрблена фігурка повільно перекидалася, зависши в повітрі. Двоквіт дивувався, чому йому спала на думку фраза «дзвін крику»… і почав про це шкодувати.
Людинка почала набирати схожості з Буйвітром. Рот чарівника був роззявлений, а лице яскраво освітлене… чим? Якимись чудернацькими сонцями, піймав себе на думці Двоквіт. Сонцями, яких люди зазвичай не бачать. Він здригнувся.
Чарівник, перекидаючись без упину, уже був у пів людського зросту. Тепер він почав швидше збільшуватися, і от настала кульмінаційна мить, порив повітря та вибух звуку. Буйвітер з криком беркицьнув з повітря на землю. Він важко приземлився, охнувши, а тоді перевернувся, увесь зібганий та затуляючи голову руками.
Коли всівся пил, Двоквіт обережно потягнувся й легенько поплескав чарівника по плечі. Людина-кулька скрутилася ще тісніше.
— То я, — м’яко пояснив Двоквіт.
Чарівник трохи розпрямився.
— Що? — промовив він.
— Я.
Буйвітер умить випростався і скочив на ноги. Із широко розплющеними очима й диким поглядом, він учепився руками в плечі коротуна.
— Не кажи його! — просичав він. — Не кажи його й тоді, може, нам вдасться звідси вибратися!
— Вибратися? А як ти сюди потрапив? Хіба не знаєш…
— Не кажи його!
Двоквіт відступив від навіженого.
— Не кажи його!
— Що не казати?
— Те число.
— Число? — перепитав Двоквіт. — Слухай, Буйвітре…
— Так, число! Що між сім і дев’ять. Чотири плюс чотири.
— Що, ві…
Буйвітер перекрив йому рукою рота.
— Якщо це вимовиш, то нам гаплик. Просто не думай про нього, гаразд? Послухайся мене!
— Я не розумію, — зажвиндосив Двоквіт.
Буйвітер трохи розслабився, хоча все одно зараз струна на скрипці проти нього була би шмарклею.
— Ходімо, — сказав він. — Спробуємо звідси вибратись. А я спробую тобі пояснити.
Після першого Віку магії у Пласкому світі постала серйозна проблема зі знешкодженням ґриморій. Заклинання залишається заклинанням, навіть якщо воно тимчасово ув’язнене в пергаменті й чорнилі. Воно має певну силу. Доки власник книги живий, такої проблеми нема, але після його смерті книга заклинань стає джерелом нестримної сили, яку не так легко розрядити.
Коротко кажучи, із книг заклять сочаться чари. Зарадити цьому пробували по-різному. Країни, розташовані біля самого Краю, просто навалювали на книжки мертвих магів олив’яні пентаграми й викидали їх за Край світу. Ближче до Центру було менше задовільних альтернатив. Однією з них було заповнення шкідливими книгами каністр із негативно поляризованим октироном та затоплення їх у бездонних глибинах моря (поховання у глибоких печерах на суші було заборонене, після того як деякі райони поскаржилися на ходячі дерева і п’ятиголових котів), але невдовзі чари просочувалися і згодом рибалки почали жалітися на косяки невидимої риби та екстрасенсорні молюски.