— Хто це такий? — спитав Двоквіт. У руках він тримав клітку, яку щойно дістав із глибочезних глибин Скрині. У тій клітці було повно набурмосених рожевих ящірок.
— Я — Грун, — гордо мовив Грун і перевів погляд на Буйвітра. — Що?
— Просто не кажи того, гаразд? — мовив Буйвітер.
Він подивися на меч у руці Груна: чорний, такий чорний, що то був радше не колір, а цвинтар кольорів, а ще на лезі був вигадливий рунний напис. Однак більше увагу привертало його слабке октаринове сяйво. Меч, мабуть, теж помітив чарівника, бо раптом заговорив голосом, наче кігтем по склі.
— Дивно, — сказав він. — Чому це йому не можна казати «вісім»?
«ВІСІМ, вісім, вісім», — підхопила луна. Десь глибоко під землею почувся невиразний скрегіт.
Відлуння, хоч і стихало, але ніяк не замовкало. Воно стрибало від однієї стіни до іншої, туди й сюди, а фіолетове світло мерехтіло в лад зі звуком.
— Ти сказав! — скрикнув Буйвітер. — Я ж казав, що не можна вимовляти «вісім»!
Він спинився, шокований сам від себе. Проте слово вже випурхнуло й долучилося до своїх товаришів у загальному шепоті.
Буйвітер кинувся тікати, але повітря раптом згусло, мов патока. Утворювався небачений досі великий заряд магії; кожен порух його кінцівок — повільний та болісний — залишав за собою слід золотистих іскор, траєкторію яких можна було простежити.
Позаду почувся гуркіт і величезна восьмикутна плита піднялася, зависла якусь мить на одному ребрі й гупнула на підлогу.
З ями виповзло щось тонке та чорне й обвилося довкола щиколотки Буйвітра. Він скрикнув і важко приземлився на тремтячу плитку. Мацак поволік його долівкою.
Перед чарівником опинився Двоквіт і спробував дотягнутися до його рук. Чарівник розпачливо схопився за руки коротуна й вони обоє лежали, дивлячись одне одному в обличчя. Буйвітер усе одно рухався далі.
— Що тебе тримає? — випалив він, хапаючи ротом повітря.
— Н-нічого! — відповів Двоквіт. — А що діється?
— Мене затягує в цю діру, хіба не бачиш?
— Ой, Буйвітре, мені так прикро…
— Тобі прикро…
Почувся звук, схожий на дзижчання пилки, і тиск на ноги Буйвітра раптово припинився. Він повернув голову й побачив Груна, який, присівши біля ями, заповзято рубав мацаки, що насувалися на нього.
Двоквіт допоміг чарівнику встати й вони присіли за вівтарним каменем, спостерігаючи за скаженою боротьбою воїна й кінцівок, що вишукували собі жертву.
— Марна справа, — сказав Буйвітер. — Втілення може матеріалізувати мацаки. Що ти робиш?
Двоквіт гарячково прилаштовував клітку з принишклими ящірками до малюнкової коробки, встановленої на триніжок.
— Я просто мушу зробити світлину цього, — пробурмотів він. — Це ґрандіозно! Чуєш мене, чортику?
Малюнковий чортик відчинив маленьку кришечку, швидко глипнув на все, що відбувалося біля ями, і знову пірнув у коробку. Буйвітер підстрибнув, відчувши, як щось торкнулося його ноги, і наступив каблуком на мацак.
— Гайда, — сказав він. — Пора драпати звідси.
Він схопив Двоквіта за руку, але турист пручався.
— Накивати п’ятами та залишити Груна з тим почвариськом? — озвався він.
Буйвітер був незворушним.
— Чом би й ні? — відповів він. — Це його робота.
— Але воно його вб’є.
— Могло бути й гірше, — сказав Буйвітер.
— Тобто?
— На його місці могли бути ми, — логічно зазначив чарівник. — Ходімо!
Двоквіт підняв руку, вказуючи на щось.
— Гей, — мовив він. — У нього моя Скриня!
Буйвітер не встиг завадити Двоквіту й той оббіг довкола краю ями до скрині, яка безуспішно хапала лядою мацак, що тягнув її долівкою. Кордуплик почав люто копати кінцівку. З катавасії навколо Груна вигулькнув ще один мацак і обхопив воїна за пояс. Самого Груна вже було ледь видно за кільцями, які щораз більше стискалися. Бувітер із жахом побачив, як мацаки видерли меч із рук героя і швиргонули об стіну.
— Твоє закляття! — крикнув Двоквіт.
Чарівник ані рухнувся. Його погляд був прикутий до Того, що вилазило з ями. То було величезне очисько, і воно дивилося просто на нього. Буйвітер лише схлипнув, коли мацак зімкнувся довкола його пояса. З горла почали вириватися нестримні тепер слова закляття. Буйвітер, мовби уві сні, розтулив рота й почав складати його до вимови першого нищівного складу. Хвиснув, наче батіг, іще один мацак і зімкнувся навколо шиї чарівника, здушуючи. Буйвітра потягло геть, а він звивався й хапав ротом повітря.