— Разюче, правда? — зауважив голос біля Буйвітрового коліна, коли кінь галопував крізь серпанок трухлявілого лісу та падолисту.
Голосу був притаманний моторошний металевий брязкіт.
Буйвітер позирнув униз на меч Крінґ. На голівці його руків’я містилася пара рубінів. Чарівникові здалося, що вони дивляться просто на нього.
З верескових околиць лісу вони спостерігали за битвою дерев і Часу, яка могла мати лише один кінець. На привалі було влаштовано такий собі бенкет, що полягав у поїданні ведмедя, котрий мав необережність підійти до Груна на відстань пострілу з лука.
Буйвітер дивився на варвара понад його горою жирного м’яса. Чарівник зауважив, що той Грун, який виконував роботу героя, досить-таки відрізнявся від того Груна, виножлукта й гульвіси, який часом приходив до Анх-Моркпорка: він був по-котячому обережний, гнучкий, як пантера, і почувався, як удома.
«А я пережив Бел-Шамарота, — нагадав собі Буйвітер. — Дивина та й годі.»
Двоквіт допомагав героєві перебирати поцуплений з храму скарб. Він складався здебільшого зі срібного набору з каменями неприємного пурпурового кольору. У тій купі було повно зображень павуків, спрутів та восьмип’ятів з центральних пустищ.
Буйвітер намагався затулити вуха від рипучого голосу позаду себе. Але марно.
— А потім я належав ре’дуратському паші й зіграв визначну роль у Великонефській битві, де й здобув невеличке надщерблення, яке ти, можливо, помітив десь на другій третині мого клинка, — говорив Крінґ зі своєї тимчасової домівки в купині. — Якийсь бузувір мав на собі октироновий нашийник — вельми нечесно з його боку, — та я, звісно, був тоді куди гостріший і мій господар розтинав мною в повітрі шовкові хустинки і… Я тобі не набридаю?
— Га? Та ні-ні, аніскілечки. То все так цікаво, — відповів Буйвітер не відводячи погляду від Груна. Наскільки варварові можна було вірити? Ось вони тут, посеред гущавини, навколо бродять тролі…
— Я одразу зрозумів, що ти культурна особа, — вів далі Крінґ. — Мені взагалі рідко коли стрічаються дійсно цікаві люди. От що б я найбільше хотів, то це гарненьку камінну дошку, щоб на ній висіти, десь у красі та затишку. А якось я провів кілька сотень років на дні озера.
— Певно, було весело, — навіть не слухаючи озвався Буйвітер.
— Та не дуже, — відповів Крінґ.
— Та, напевно, що ні.
— От чого б мені дійсно хотілося, то це стати ралом. Не знаю, що це, але здається змістовним існуванням.
До чарівника підбіг Двоквіт.
— У мене чудова ідея, — пробурмотів він.
— Ага, — втомлено відказав Буйвітер. — Чому б не взяти Груна супроводити нас до Квірма?
— Звідки ти знаєш? — здивовано мовив Двоквіт.
— Та щойно подумав, що це тобі спаде на думку, — відповів Буйвітер.
Грун перестав набивати сріблом сакви й підбадьорливо посміхнувся. А потім його погляд перевівся на Скриню.
— Якщо він буде з нами, то хто на нас нападе? — сказав Двоквіт.
Буйвітер пошкрябав бороду.
— Грун? — висловив він здогад.
— Але ж ми в тому храмі йому життя врятували!
— Ну, якщо під словом «нападе» маєш на увазі «вб’є», — мовив Буйвітер, — то навряд чи він таке зробив би. Грун не з таких. Просто нас пограбує, позв’язує та й залишить вовкам на поталу, гадаю.
— Ой, та ну…
— Слухай, таким є справжнє життя, — гаркнув до нього Буйвітер. — Тобто, ось ти носишся з повним ящиком золота. Невже думаєш, що ніхто при своєму глузді не скочив би за нагоди, щоб урвати собі трохи?
«Я б так і зробив, — додав він подумки, — якби не бачив, що та скриня робить з допитливими пальцями».
Нараз стрельнув здогад. Буйвітер перевів погляд із Груна на образопис. Чортик-малювальник якраз прав у крихітній діжці, а саламандри куняли у своїй клітці.
— У мене ідея, — мовив чарівник. — От що найбільше потрібно героям?
— Золото? — відповів Двоквіт.
— Ні, я кажу про те, чого їм найбільше хочеться.
Двоквіт насупився.
— Щось я не дуже розумію, — мовив він.
Буйвітер підняв образопис.
— Груне, — покликав він. — Підійди сюди, будь ласка.
Ті дні минули спокійно. Направду, маленька зграйка мостових тролів, що якось спробували на них напасти, і ще банда розбійників, які ледь не застали їх однієї ночі зненацька (але впороли дурницю, що вирішили зазирнути до Скрині не перерізавши перед тим сплячих). Грун зажадав подвійної платні за обидва випадки й отримав усе сповна.
— Якщо з нами щось станеться, — сказав Буйвітер, — то не буде кому керувати чарівною коробкою. Більше не буде портретів Груна, зрозумів?