Грун кивнув прикипівши очима до нещодавнього знімка. На ньому він красувався в героїчній позі, поклавши одну ногу на купу вбитих тролів.
— Я і ти, і малий друзяка Двіквітки — ми файно ладимо, — сказав він. — А завтра зробимо ще кращіший малюнок, гара?
Він дбайливо загорнув портрет у тролячу шкіру й засунув його в сідельну торбу до решти.
— Здається, працює, — захоплено мовив Двоквіт, коли Грун поїхав уперед, аби розвідати дорогу.
— Авжеж, — сказав Буйвітер. — Що найбільше люблять герої — то це себе.
— А знаєш, ти щораз ліпше пораєшся з образописом.
— Ага.
— То, може, ти захочеш взяти це собі, — Двоквіт простягнув йому малюнок.
— Що це? — спитав Буйвітер.
— Та просто той знімок, який ти зробив у храмі.
Буйвітер із жахом поглянув. Там, обрамлений кількома відблисками мацака, був величезний, огрубілий, заляпаний зіллям та розмитий великий палець.
— У цьому все моє життя, — похнюплено сказав Буйвітер.
— Ти виграла, — сказав Фатум посуваючи через гральний столик купку душ. Присутні боги враз відчули полегкість. — Будуть ще й інші ігри, — додав він.
Панна усміхнулася очам, що були, наче дві діри в усесвіті.
А тоді тільки згинули ліси, залишивши по собі на небокраї хмару пилу, яка розвіялася з леготом. А на пощербленому та зарослому мохом верстовому камені сиділа чорна, обідрана постать. Вона представляла того, кого несправедливо обманюють, кого бояться й жахаються, та водночас того, хто є єдиним другом для злидарів і найкращим лікарем для смертельно поранених.
Смерть, хоч і зовсім не мав очей, спостерігав за зникненням Буйвітра так, що якби Його обличчя могло хоч якось рухатися, то це зійшло б за насупленість. Незважаючи на те, що Смерть завжди був страшенно заклопотаний, Він вирішив, що тепер має улюблене заняття. Щось було в тому чарівникові таке, що дратувало Його безмежно. Він не приходив на призначені зустрічі лише з однієї причини.
«ТИ ЩЕ МЕНІ ПОПАДЕШСЯ, ПАРУБЧЕ», — промовив Смерть, наче грюкнула зачинившись важка кришка труни.
Зміїна ваба
Він називався Змієгір і здіймався над зеленою долиною майже на півмилі: завбільшки з гору, сірий та весь догори дриґом.
Біля його цоколя було зо два десятки дворів. Угорі він пронизував навислу хмару, елегантно вигинаючись із неї, немовби перевернута труба, й обривався плоскогір’ям на цілих чверть милі в ширину. Там був крихітний ліс, чия зелень нависала аж за край. Стояли будинки. Була навіть малесенька річка, що перевалювалася за край водоспадом, якого так розхльостував вітер, що він досягав землі вже як дощ.
Кілька кроків під плоскогір’ям зяяли численні печери — звичайні на вигляд, грубо видовбані, тож цього свіжого осіннього ранку Змієгір нависав над хмарами, наче велетенський голубник.
А це мало означати, що розмах крила тих «голубів» був мало не вісімдесят ліктів.
— Я так і знав, — сказав Буйвітер. — Ми в сильному чарівному полі.
Двоквіт і Грун пороззиралися по тій маленькій улоговині, у якій вони зробили собі опівденну зупинку, і переглянулися.
Коні тихо паслися на рясній траві край струмка. Поміж кущів пурхали жовті метелики. Пахло чебрецем та гули бджоли. На рожні злегка шкварчали дикі свині.
Грун знизав плечима і продовжив змащувати олією свої біцепси. Вони аж виблискували.
— Як на мене, то все нормально, — сказав він.
— А підкинь-но монету, — мовив Буйвітер.
— Що?
— Ну ж бо, підкинь монету.
— Добре, — відповів Грун. — Якщо тобі від того стане легше.
Він сягнув у свій гаманець і витягнув жменю дрібних монет, які він нахапав у різних королівствах.
Грун обережно вибрав сірий зклотійський чвертьйотник і поклав на фіолетовий ніготь свого великого пальця.
— Обирай, — сказав він. — Лице чи… — подивився на зворотний бік монети й сильно зосередився, — якась риба з ногами.
— Коли буде в повітрі, — відповів Буйвітер. Грун посміхнувся й сіпнув великим пальцем. Йот злетів і завертівся.
— Ребро, — сказав Буйвітер, навіть не дивлячись.
Чари не вмирають. Вони лише згасають.
Ніде на блакитному роздоллі Плаского світу це не було так очевидно, як на тих землях, що стали ареною великих боїв Чарівницьких війн, які точилися невдовзі після Створення. У той час магія у своєму первинному вигляді була широко доступна й завзято використовувалася першими людьми у війні проти богів.
Конкретні причини Чарівницьких війн забулися з плином часу, але філософи Плаского світу погоджуються в тому, що невдовзі після свого створення перші люди небезпідставно розлютилися. Услід за цим почалися великі та полум’яні бої: сонце кружляло по небу, кипіли моря, землю спустошували небачені урагани, дивним чином з’являлися маленькі білі голуби в людському одязі, навіть постала загроза стабільності самого диску (який так і несли космосом чотири велетенські слони верхи на черепасі). Через це Прадавні Всевишні, перед якими схиляються навіть боги, вдалися до жорстких дій. Богів прогнали на висоти, людей переробили набагато меншими, а з землі витягнули велику кількість дикої магії.