Утім, це не розв’язало проблему тих ділянок на Диску, які під час війни зазнали прямого удару заклинань. Чари згасали повільно, тисячоліттями, вивільняючи міріади субастральних часточок, які сильно спотворювали довколишню дійсність…
Буйвітер, Двоквіт і Грун дивилися на монету.
— Отже, ребро, — сказав Грун. — Ну, ти ж чарівник. То й що?
— Я не роблю… таких чарів.
— Тобто не вмієш.
Буйвітер змовчав, бо то було правдою.
— Спробуй ще раз, — запропонував натомість.
Грун вийняв жменю монет.
Перші дві приземлилися як зазвичай. Так само й четверта. Третя впала на ребро й так зависла. П’ята перетворилася на маленьку жовту гусінь і поповзла геть. Шоста на найвищій точці польоту видала різке «тиньк!» і зникла.
За мить почувся короткий ляскіт грози.
— Гей, та була срібна! — вигукнув підводячись Грун і почав вдивлятися вгору. — Ану верни її!
— Я не знаю, куди вона поділася, — втомлено відповів Буйвітер. — Можливо, ще летить далі. У всякому разі ті, які я підкинув нині вранці, не вернулися досі.
Грун ще вдивлявся в небо.
— Що? — озвався Двоквіт.
Буйвітер зітхнув. Він саме цього й боявся.
— Ми забрели в зону з високим рівнем чарів, — сказав Буйвітер. — І не питай мене як. Колись тут, напевно, утворилося надзвичайно потужне магічне поле, а ми тепер відчуваємо наслідки.
— Точно, — сказав кущ, який проходив повз.
Грун різко опустив голову.
— Тобто це одне з таких місць? — спитав він. — То вибираймося звідси!
— Правильно, — погодився Буйвітер. — Якщо підемо по своїх слідах, то, може, нам це й удасться. Можна зупинятися приблизно через кожну милю й підкидати монету.
Він швидко встав і почав збирати речі у свої сакви.
— Що? — сказав Двоквіт.
Буйвітер спинився.
— Слухай, — різко мовив він. — Просто не сперечайся. Гайда.
— Але ж усе ніби нормально, — промовив Двоквіт. — Просто тут трохи мало ознак життя та й усе…
— Так, — сказав Буйвітер. — Хіба ж не дивно? Ходімо!
Високо над ними почувся якийсь шум, наче по мокрому камені ляснули шкіряним паском. Над головою Буйвітра промайнуло щось прозоре й невиразне, здійняло кушпелу попелу від вогню, а свиняча тушка злетіла з рожна і стрімко понеслася в небо.
Вона накренилася, щоб не зіткнутися зі скупченням дерев, далі вирівнялася, з риком покружляла й подалася в доцентровому напрямку залишаючи за собою слід із крапель гарячого смальцю.
— Що тепер вони роблять? — спитав старий.
Діва глянула в магічну кулю.
— Швидко рухаються докрайово, — відповіла вона. — Крім того, той ящик на ніжках досі в них.
Старий видав смішок, дивний тривожний звук для цього запиленого темного склепу.
— Груша премудра, — сказав він. — Дивовижно. Гадаю, вона буде наша. Будь ласка, простеж за цим, дорогенька… доки вони ще в межах твоєї сили, мабуть.
— Мовчи! Бо…
— Бо що, Ліссо? — промовив старий (у слабкому світлі видавалося щось чудернацьке в тому, як він розвалився в кам’яному кріслі). — Якось ти вже вбила мене, пам’ятаєш?
Вона пирхнула й підвелась, презирливо відкидаючи назад своє волосся — руде, з золотими переливами. Настоячи Лісса Змієкуп мала абсолютно приголомшливий вигляд. До того ж вона була майже гола, якщо не брати до уваги кілька клаптиків найлегшої кольчуги і верхових веселкових чобітків із драконячої шкіри. З одного чобота, неначе спис, стирчав довгий батіг, покритий маленькими сталевими шипами.
— Моєї сили цілком вистачить, аби впоратися з ними.
Невиразна постать кивнула, або принаймні хитнулась.
— Ти постійно це кажеш, — кинув він.
Лісса фиркнула й покрокувала зі зали.
Її батько навіть не глянув їй у слід. Однією з причин цього, звісно, стало те, що він умер три місяці тому і його очі були не в найкращому стані. А ще, оскільки був чарівником — нехай і мертвим — п’ятнадцятого рівня, то його зорові нерви призвичаїлися бачити інші, далекі від реальності рівні та виміри, і тому не дуже здатні спостерігати за звичним життям. (За життя їх описували як восьмигранні й дуже схожі на комашині.) Крім того, доки він перебував у вузькому просторі поміж світом живих і темним світом тіней, що належав Смерті, то міг сам простежувати весь Причинно-наслідковий зв’язок. Саме тому, попри слабку надію, що цього разу його паскудна донька таки знайде собі смерть, старий не звернув свої могутні сили на докладніше вивчення трьох мандрівників, які саме відчайдушно кивали п’ятами з його володінь.