Грун втупився в нього з-під густих брів. Він хотів щось сказати, але потім передумав. Натомість зітхнув.
— А коли повернемось, зможемо похвалитися тим, що бачили драконів, — продовжив Двоквіт. — Як тобі таке, га?
— Драконів не буває, — рішуче сказав Грун. — Кодіс із Химерії вбив останнього двісті років тому. Я не знаю, що ми бачили, але точно не драконів.
— Але вони несли нас у повітрі! Тут їх мають бути сотні…
— Це, напевно, просто магія, — зневажливо сказав Грун.
— Ну, вони були схожі на драконів, — сказав Двоквіт із нотками непокори в голосі. — Я завжди мріяв побачити драконів, ще відколи був хлопчаком. Драконів, які літають небом, видихають полум’я...
— Вони колись повзали по болотах та в таких подібних місцях, і все, що вони видихали, це сморід, — сказав Грун, лягаючи на ліжко. — І великими аж такими не були. Збирали хмиз.
— Я чув, вони любили збирати скарби, — озвався Двоквіт.
— І хмиз. Гей, — додав Грун оживившись, — ти зауважив усі ці кімнати, через які нас вели? На мене вони справили враження. Безліч добротних речей, плюс деякі з цих гобеленів певно вартують цілий статок.
Він задумливо почухав підборіддя з таким звуком, наче дикобраз пробирався через дрік.
— Що буде далі? — спитав Двоквіт.
Грун подлубався у вусі й байдуже оцінив результат.
— Ну, — відповів він, — напевно, за хвилину двері відчиняться й мене потягнуть на якусь храмову арену, де я битимусь, можливо, з парою велетенських павуків і двометровим рабом із джунґлів Клачу, а потім урятую від жертовника якусь принцесу, а тоді переб’ю кількох вартових, чи хто там буде, а відтак та дівчина покаже мені таємний вихід із цього палацу, ми викрадемо пару коней і втечемо зі скарбами.
Грун задер голову, поклавши її на руки, дивився на стелю й собі посвистував.
— Аж стільки всього? — спитав Двоквіт.
— Зазвичай.
Двоквіт сів на своє ліжко і спробував поміркувати. Це ніяк не вдавалося, бо всі його думки були забиті драконами.
Дракони!
Ще з двох років Двоквіта полонило зображення полум’яного чудовиська з «Книги октаринових казок». Його сестра якось сказала, що таких насправді не буває, і те гірке розчарування закарбувалося в спогадах на все життя. Він тоді подумав, що коли у світі немає таких прекрасних створінь, то цей світ і половини себе не вартий. А пізніше Двоквіт став учнем завідувача клієнтурою Дев’ятьочеретина, який своїм похмурим світосприйняттям був цілковитою протилежністю драконам, та й на мрії часу не вистачало.
Але з цими драконами було щось не те. Як порівняти з його баченням, то вони здавалися занадто малими і гладкими. Дракони ж мають бути великі, зелені, незвичайного вигляду, з кігтями, і видихати вогонь... Великі, зелені і з гострими... Нараз кутиком ока Двоквіт зауважив якийсь рух, десь у дальньому, темному закутку їхньої в’язниці. Коли обернув голову — усе зникло, хоча йому і причувся якийсь невиразний звук, наче кігті по каменю шкрябонули.
— Груне, — промовив Двоквіт.
З іншого ліжка долинуло хропіння.
Двоквіт крадькома підійшов до того кутка й почав обережно розглядати каміння, на випадок, якби там виявилася таємна панель. У ту ж мить двері різко відчинилися і глухо стукнулися об стіну. Крізь них завалилося з півдесятка охоронців, які розсипалися по всій камері й опустилися на одне коліно. Їхня зброя націлилася винятково на одного Груна. Коли Двоквіт згадав про це пізніше, то відчув себе ображеним.
Грун хропів.
У приміщення чітким кроком увійшла жінка. Небагато жінок уміють карбувати крок, але ця зуміла. Вона глянула упівока на Двоквіта, якби на якийсь предмет меблів, а тоді подивилася на чоловіка на ліжку.
На ній була така ж шкіряна збруя, як і на тих драконячих вершниках, однак набагато коротша. Це та ще пишна грива золотисто-рудого волосся, що спадало аж до пояса, було її єдиною поступкою тому, що навіть на Диску вважалося за пристойність. А ще на її обличчі була задума.
Грун видав якесь булькання, перевернувся і спав далі.
Обережним рухом, немовби то був інструмент надзвичайної крихкості, жінка дістала з-за свого паска тонкий чорний кинджал і спрямувала ним прямий удар вниз.
Клинок не пройшов ще й половини траєкторії, як права рука Груна зірвалася з місця так швидко, ніби миттєво перенеслася між двома точками простору, минаючи опір повітря між ними. З глухим ляскотом вона зімкнулася на жіночому зап’ясті. Друга ж рука гарячково потяглася до меча, якого чомусь не було... Грун прокинувся.
— Гмх? — видав він, з похмурим збентеженням дивлячись на жінку. А тоді йому впали в око лучники.