— Відпусти, — сказала жінка спокійним, тихим голосом, що наче переливався діамантами. Грун повільно ослабив хапку.
Вона відступила назад, потираючи зап’ястя й поглядаючи на Груна, як ото кіт на мишачу нірку.
— Що ж, — промовила вона врешті, — ти пройшов перше випробування. Як тебе звуть, варваре?
— Кого це ти варваром називаєш? — огризнувся Грун.
— Якраз це й хотіла б довідатись.
Грун повільно полічив лучників і щось поміркував. Його плечі розслабилися.
— Я Грун із Химерії. А ти?
— Лісса Володарка Драконів.
— Ти володарка цього місця?
— Це ще буде видно. Ти схожий на найманця, Груне з Химерії. Ти б мені придався... якби пройшов мої випробування, звісно. Їх усього три. Перше ти вже пройшов.
— А які решта... — Грун замовк на мить, беззвучно ворушачи губами, аж врешті видав: — два?
— Ризикові.
— А платня?
— Висока.
— Перепрошую, — озвався Двоквіт.
— А якщо я завалю ці випробування? — спитав Грун, не звертаючи на нього уваги. Грун і Лісса чіплялися одне одного поглядами й повітря аж тремтіло від взаємного зачарування.
— Якби ти завалив перше, то був би вже мертвим. Це, можна сказати, типовий штраф.
— Ммм... послухайте, — почав Двоквіт. Лісса зиркнула на нього й ніби вперше за весь час його тут зауважила.
— Заберіть його, — спокійно мовила вона і знову повернулася до Груна.
Двоє охоронців засилили свої луки на плече, схопили Двоквіта попід лікті й підняли його. Тоді хутко вибігли з ним через двері.
— Гей, — не вщухав Двоквіт, коли вони поспішали коридором. — А де… — коли зупинилися навпроти інших дверей, — моя… — коли відчиняли ті двері, — Скриня? — Він приземлився на купі того, що колись, мабуть, було соломою. Двері з грюкотом зачинилися, а відлуння цього звуку перекрив звук засувів, що ставали на своє місце.
В іншій же камері Грун, і оком не змигнувши, вів розмову далі.
— Добре, — сказав він, — яке ж друге випробування?
— Ти маєш убити двох моїх братів.
Грун узяв це до уваги.
— Обох за раз чи одного за одним? — спитав.
— Хоч синхронно, хоч секвенційно, — відповіла Лісса.
— Га?
— Просто вбий їх, — відрубала вона.
— Добрі з них бійці, га?
— Славетні.
— А натомість за все це...?
— Одружишся зі мною і станеш володарем Змієгора.
Настала довга мовчанка. Грунові брови вигнулися в незвичному обчисленні.
— Я здобуду тебе й цю гору? — промовив він урешті.
— Так, — Лісса подивилася прямо йому в очі і її губи сіпнулися. — Оплата цілком гідна, запевняю.
Грун кинув оком на персні її руки. Камінці були великі, та ще й неймовірно рідкісні блакитно-молочні діаманти із глиноземних Мітоських басейнів. Коли він нарешті відірвав від них свій погляд, то побачив, що Лісса люто дивиться на нього.
— Ти ще вираховуєш? — скреготнула вона зубами. — Грун Варвар, який сміливо зайде в пащу Смерті?
Грун знизав плечима.
— Авжеж, — сказав він. — Єдина причина, аби зайти в пащу Смерті, то поцупити Його золоті зуби.
Він широко змахнув рукою й у ній опинилося дерев’яне ліжко. Воно кулею полетіло в лучника, а Грун залюбки подався слідом, прибиваючи ударом одного й вихоплюючи зброю в іншого. Усе скінчилося за якусь мить.
Лісса й не ворухнулася.
— Ну? — озвалася вона.
— Що «ну»? — перепитав Грун із місця бійні.
— Ти збираєшся мене вбити?
— Що? Та ні. Ні, це просто... ну, знаєш... звичка така. Просто тримаю форму. То де ті брати? — зашкірився він.
Двоквіт сидів на соломі, втупившись у темряву. Цікаво, скільки вже минуло часу? Щонайменше кілька годин, мабуть. Чи днів. А що, як уже промайнуло кілька років, а він цього просто не помітив?
Ні, треба позбутися таких думок. Він спробував думати про щось інше — траву, дерева, свіже повітря, драконів. Дракони…
У темряві щось ледь чутно зашаруділо. На чолі Двоквіта виступили краплі поту.
Щось було у тій темниці. Щось, що видавало негучні звуки, але в цілковитому мороці здавалося величезним. Він відчував, як рухається повітря.
Піднявши руку, Двоквіт відчув мастке на дотик повітря і помітив слабкий спалах іскри, що свідчить про наявність локалізованого магічного поля. Він подумав, що зараз йому б дуже не завадило світло.
Раптом над його головою промайнув згусток полум’я і поцілив у дальню стіну. Каміння спалахнуло жаром і Двоквіт, поглянувши вгору, побачив дракона, який зайняв понад половину темниці.
«Корюся тобі, володарю», — озвався голос у його голові.
Він подивився у величезні зелені очі дракона, а в них на тлі полум’я й каміння, що потріскувало й бризкало іскрами, побачив себе. Істота була барвиста, укрита шипами, рогата й вигиниста — точнісінько як у його уяві… Справжній дракон... І хоч крила його складені, та були достатньо великими, щоби дістатися обох кінців приміщення. Зараз вони лежали у нього між пазурами.