— Коришся? — із жахом та захватом водночас мовив Двоквіт.
«Авжеж, володарю.»
Світло згасло. Двоквіт вказав тремтячим пальцем туди, де, як пам’ятав, розташовані двері, і промовив:
— Відчини!
Дракон підняв свою величезну голову. Клубок вогню пронісся знову, однак цього разу відповідно до скорочення м’язів на шиї дракона, барви полум’я блякли від помаранчевого до жовтого, від жовтого до білого і, зрештою, до світло-блакитного. У кінці струмінь полум’я став тоненьким. Там, де він торкався стіни, каміння тріскало й сипалося, а коли досягнув дверей — метал вибухнув дощем гарячих крапель.
На стінах затанцювали криві чорні тіні. Метал скипів у такому вогні, що неможливо було дивитися, а за мить двері розламалися навпіл. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилось.
Двоквіт обережно переступив через двері, які вже остигали, і оглянув коридор. Нікого немає.
Дракон пішов за ним. Важка дверна рама була незначною перешкодою на шляху велетенського звіра. Повівши плечима, він вирвав одвірок і метнув його у бік. Дракон вичікувально поглянув на Двоквіта. Його шкіра пульсувала хвилями у бажанні розгорнути крила в тісному проході.
— І як ти тільки там опинився? — запитав Двоквіт.
«Ти викликав мене, господарю.»
— Не пригадую такого.
«У своїх думках. Ти покликав мене у своїх думках», — терпляче пояснював дракон подумки.
— Хочеш сказати, я просто подумав про тебе і ось ти тут?
«Так.»
— Це якісь чари?
«Так.»
— Але я думав про драконів усе своє життя.
«Тут бар’єр між думкою та дійсністю трішки нечіткий. Я знаю лиш те, що мене не було, а коли ти подумав про мене — я з’явився. Отож, я виконуватиму твої вказівки.»
— Боже милостивий.
Саме в цей момент з-за рогу вийшов тузінь вартових. Вони спинилися роззявивши пельки. Один із вартових якось оговтався, звів арбалет і вистрелив.
Грудина дракона сколихнулася. Арбалетний болт вибухнув на спломенілі тріски, так і не долетівши до цілі. Вартові дременули геть. За долю секунди в те місце, до вони щойно стояли, поцілив клубок полум’я.
Двоквіт зі захватом подивися вгору.
— А ти вмієш літати?
«Авжеж.»
Він оглянув коридор і вирішив іти протилежним від вартових шляхом. Оскільки його місце перебування — абсолютна загадка, будь-який шлях допоможе йому розгадати її. Він просунувся повз дракона й поспішив ув обраному напрямку. Величезний звір ледве спромігся розвернутись, аби піти за володарем.
Вони спускалися по коридору повз проходи, що перетиналися, наче в лабіринті. Раз Двоквітові вчулися крики десь у далині, але скоро стихли. Іноді траплялися темні арки дверних проходів, які поступово осипались. Тьмяне світло проникало крізь різноманітні отвори, а великі дзеркала, вмуровані у кутах коридорів, віддзеркалювали те проміння то тут, то там. Яскравіше світло деколи лилося з якогось далекого джерела.
Спускаючись широким сходовим прольотом і попутно ко́паючи клубочки срібного пилу, Двоквіт дивувався тому, що тунелі тут значно ширші та краще збудовані. У нішах, розташованих в стіні, стояли статуї. Часом на шляху їм траплялися побляклі, але цікаві гобелени, загалом із зображенням драконів: сотні драконів у польоті, дракони, які висять на кільцях, люди на спинах драконів полюють на оленя чи, інколи, на інших людей. Двоквіт обережно торкнувся одного з гобеленів. Тканина посипалася у спекотному й сухому повітрі, залишивши бовтатися золоту сіточку, вироблену із красивого золотого дроту.
— Дивно, чому вони залишили все це тут? — поцікавився Двоквіт.
«Не знаю», — відповів голос у його голові.
Розвернувшись, чоловічок поглянув на лускату, конеподібну голову над собою.
— У тебе є ім’я, драконе? — запитав Двоквіт.
«Не знаю.»
— Тоді я кликатиму тебе Дев’ятьочеретином.
— Отже, таке моя ім’я.
Вони пробиралися крізь оповиті пилом величезні зали, видовбані просто в скелі. У них височіли темні колони, а стіни до самої стелі майстерно прикрашали різноманітні статуї, ґарґулі, барельєфи і рифлені колони. Тіні скульптур моторошно танцювали, коли дракон слухняно освітлював місцину на прохання Двоквіта. Мандрівники перетинали довжелезні галереї й просторі, вирізьблені з каменю амфітеатри — усе поглинуте товстим пластом м’якого пилу й безлюдне. Ніхто не бував у цих мертвих печерах віками.